Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

– Серйозно?

– Ну. А найприкольніше знаєш що?

– Що?

– Це було взагалі єдине, що ми з братом купили РАЗОМ.

11.35

Срань, що робити, я б його і не шукав. Для чого це йому потрібно, і покійному— для чого це потрібно, він йому й живому не сильно потрібен був, а тепер— так і взагалі, він тепер десь по дорозі у свою Валгалу, дибає крізь космічний морок на своїй єдиній нозі, й лише янголи, стоячи вздовж дороги, салютують йому, віддаючи честь і оголюючи обірвані в боях верхні кінцівки, покійний, безперечно, має потрапити в рай для інвалідів, має ж там бути якийсь відбір, не запускають же їх усіх через одні ворота, хоча— звідки мені знати. Справді, звідки мені знати: може, якраз худі й цибаті янголи в есесівських шоломах зі шмайсерами напереваги збирають і здорових, і інвалідів перед величезною осяйною брамою, на якій шрифтом Родченка написано «Робота робить вільною», збирають усіх докупи, хто намагається втекти— того просто пристрелюють і відтягують у сусідні хмари, нарешті виходить святий Петро, такий собі Буратіно із великим золотим ключем, відчиняє браму, і янголи починають заганяти туди масовку, заштовхують їх і вже там, у внутрішньому дворику довбаного раю, ділять на колони й ведуть різними дорогами, кожна з яких, проте, неодмінно закінчується великою газовою камерою.

Тож чувак має ще дві доби часу, аби дійти до своєї кінцевої й стати навіки в депо, здавши зброю янголам і отримавши від них великий залізний хрест за героїзм на Східному фронті. Те, що він добровільно вивалив своє мізковиння на кухонну підлогу, ні про що не свідчить— бувають у житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком є звільнити оточуючих від своєї присутності, такі речі розуміти треба.

Є один район, якраз за новим цирком, від ріки і до самої залізниці, квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити— старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш, де вони всі діваються— я не знаю, але можна годинами лазити по піску і щебеню й нікого не зустріти, я вже мовчу, що там робиться взимку. Я до чого веду— там живе наш друг Чапай, він мешкає в майстерні при заводі, який виготовляє спорядження для шахтарів, у сенсі не відбійні молотки, а там різні лампи, ліхтарі, ну й так далі— що там може знадобитися шахтарям під настрій. Чапай говорить, що його дід будував цей завод, тож у них це ніби традиція така сімейна, тато Чапая збухався кілька років тому й лікувався десь на дурці, Чапай час від часу їздив до нього, провідував, привозив свіжу білизну й пресу, передавав привіти від бригадира, такі ось речі. Вони жили в одному з бараків якраз над річкою, але бараки почали зносити, а оскільки Чапай-тато ще у вісімдесятих пропив усі документи, включно з накладними на дідусеві георгіївські хрести й ордени трудового червоного прапора, то переселяти їх ніхто нікуди, звісно, не збирався. Чапай-джуніор, як син полку, пішов до директора тоді ще нормального радянського заводу й попросився взяти його в цех, типу по батьківській лінії, династія там і так далі. Чапай на такі речі вівся, думаю, він уже і в дурці встиг собі місце забронювати, в одній палаті з татом, така б вийшла палата передовиків виробництва, до них би приходили на екскурсії піонерські дружини, слухали б їхні депресивно-маніакальні спогади й лишали б їм на тумбочках пакунки з помаранчами, печивом і денатуратом. Представники сильних професій мають помирати красиво, це лише різна інтелігентська шлоїбень може захлинатися в помиях і мучитися від геморою, а справжні чоловіки, котрі стискають у своїх правицях,– «що там вони стискають у своїх правицях?»,– ось: котрі стискають у правицях важелі від основних механізмів цього життя,– вони мають згорати на виробництві, героїчно падати на гарячі долівки ливарних цехів, обриваючи власний робочий стаж, помирати від білої гарячки й перепою, від різного там побутового травматизму, якщо білу гарячку можна вважати побутовим травматизмом.

Знову ж таки, до чого я все це говорю? Директор погодився взяти його на роботу, вони щось там виправили в його документах, оскільки Чапай школу ще не закінчив і робити цього не збирався, директор просто забрав його в цех і все. Дозволив йому жити в одній із майстерень, власне, у каптьорці, на промаслених робах, і сказав ні про що не турбуватися. Директор у них, типу, теж був із династії, якщо можна собі уявити династію червоних директорів, хоча— чому б і ні. Завод на той час почав здавати позиції на ринку виробництва шахтарських аксесуарів, чи як це назвати, ну, себто там і ринку як такого не було, вони вважались єдиним профільним підприємством у республіці, завод розвалювався, як і все в країні, що можна було вкрасти— директор украв, що не можна було— зіпсував, коротше діяв за старими інструкціями з цивільної оборони й, передбачаючи наступ підступного, хоч і невидимого, ворога, верстати, водогін і радіорубку про всяк випадок підірвав, не в прямому сенсі, звісно, щось там і далі працювало, кілька майстерень плюс автопарк якось і далі крутилися, проте загальний ентузіазм зник, і робітники розповзлися по приватному сектору. А Чапай із директором залишилися. Згодом директор попустився й вирішив реанімувати бодай частково своє ексклюзивне дітище, очевидно, привиди померлих червоних директорів прилітали до нього ночами й розмахували перед очима шахтарськими лампами, не даючи старому спати, тож він знову почав робити бізнес, знайшов якихось інвесторів, щось вони там таки запустили на ринок по-новій, і, хоч більшість заводської території й далі лежала в гівні та руїні, загальне враження було таке, що завод працює. І, власне, я все це говорю до того, що Чапай і далі жив у своїй майстерні, відбив собі дві кімнатки, працював автослюсарем, шабашив наліво й направо, директор його навіть любив, ну в сенсі як спеціаліста. Ще Чапай, оскільки часу в нього було більш ніж достатньо, водився з панками на районі й мав справжній самогонний апарат, який він змонтував за схемами з уламків якоїсь оборонки, зібраної ним по цехах і майстернях, навіть знак якості до нього прикрутив, уся ця диявольська машина сяяла нікелем, міддю й засекреченим авіаційним дюралюмінієм. Директор не мав нічого проти. «Хай,–