Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

- Зачекай, – притримала я за лікоть Яна, який з Сонькою на руках хотів зайти в дім. – Радість Рекса іноді складно пережити стоячи, – пробурмотіла я й зайшла в дім.

Й першими на очі трапилися білі клаптики, що плавно кружляли в повітрі, немов сніжинки. Пір’я і синтепон вкривали підлогу, ніби після якоїсь грандіозної катастрофи. Серед цього хаосу валялися обривки тканини, а в самісінькому центрі безладу, наче два змовники, стояли радісний Рекс й не менш щасливий Марсік. Рекс кинувся до мене.

- Приб’ю заразу!!! – застелив мені очі праведний гнів.

І він добряче загальмував усіма лапками на пів дороги.

- Ліна… Ліна… Без убивств, – спробував пригальмувати мій сказ Ян й тепер уже він зловив мене за руку.

- Ах ти ж холера мордата! – й моя вільна рука автоматично пошукала віник. – Юлава псяка! На чорта ти його все пошматувало? І це що подушка? – перейшла я на ультразвук. – Та щоб тобі ця подушка ночами снилася! – випалила я, звертаючись до Рекса. – І якщо це була моя улюблена подушка, клянуся, шкуру спущу!

Рекс лише весело виляскував хвостом, явно не усвідомлюючи всієї серйозності ситуації.

Я повільно зробила ще один глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись. Але коли мій погляд упав на залишки знайомої наволочки серед пір’яного-пухового-синтепонового безладу, всередині все знову закипіло.

- Та ПАДЛЮКА ти!!! – заволала я, піднімаючи шматок тканини.

Рекс, побачивши мою реакцію, схопив у зуби синтепоновий клубок і радісно затряс головою, розкидаючи залишки подушки ще далі. Марсік, надихнувшись його прикладом, заходився ганяти пір’їни, мов кошеня за метеликом. Я повільно повернула голову до Яна.

-  Я його зараз задушу! – здавлено пискнула я, відчуваючи, що мені вже й повітря бракує.

Ян трішечки сахнувся, але мою руку не випустив.  

- Ліно, ми нікого не вбиваємо. Ми дорослі люди, – дуже розважливого заговорив він. – Може, просто……ем… купимо нову? – обережно кинув пропозицію.

- Купимо нову?! – повторила я. – Та щоб йому… – і табуйована лексика отримала право голосу.

Рекс, наче втямивши, що його зараз будуть убивати, обережно поклав синтепон на підлогу і невинно замотав хвостом. Марсік заточився, а потім усім своїм дрібним організмом чхнув. Аж здригнулася від того звука й набрала повні легені повітря для нового заходу… Пхинькання Соньки дещо спинили мій запал. І я нервово видихнула, намагаючись опанувати себе. 

- І я все приберу,  – докинув Ян.

 Ще раз глибоко вдихнула. Серце калатає, аж десь в горлі... здається, зараз вискочить з грудей і заб'ється об ребра, як птах у клітці. Треба заспокоїтися.

- Добре, Ян, зробимо так. Я беру Софійку і йду пити чай, а ти прибираєш цей треш. А ви, – я грізно глянула на Рекса і Марсіка, – поки що живіть… Але це ще не кінець!

Рекс тихенько гавкнув, ніби погоджуючись, а Марсік сховався за Рексом. Ян лише зітхнув, певно, готувався стати прибиральником.

Стягнула пальто, забрала Соньку й горду почухала з нею на кухню. Обережно розпакувала дитинча й посадила в манеж.

- От тільки зберешся бути доброю й хорошою, то все, якесь ненормальне подушку пошматує, – бубоніла я, ставлячи чайник й відбиваючись від голодного кота, якого компанія двох псів явно втомила й він тепер вимагав сатисфакції у вигляді моєї все цільної уваги до його персони. Постаралася чемно його здихатися. Кіт не здихався. Поки сварилася з котом і усім світом, то зайнялася обідом. Й терпець у кота домотався, тож він вирішив прямо з дивану застрибнути мені на руки…І я видала нову баладу про не дуже гострих котів…

- Що ти кажеш? – з совком зазирнув в кухню Ян.

- Що я в цьому домі, наче той глава сицилійської мафії…тільки замість грошей і влади - купа шерсті, подряпані меблі та постійний шум. І всі чогось від мене хочуть - то погладь, то нагодуй, то пограйся.

- Це ж тварини… – знизав плечима Ян.

- І з цими тваринами я вже розпочинаю думати, що мої позитивні якості - це, що є люди гірші за мене.

- Мені здається, що ти трохи перебільшуєш, – потоптався Ян з совком і віником на місці.

- Це я перебільшую?! Та ти тільки подивись на цього кота! Він щойно стрибав на мене. А пси? Вони рознесли пів будинку, поки ми ходили в магазин! Я тут, як мати Тереза для тварин-терористів!

- Спокійно! Я вже все прибрав і запустив пилосос.

- Ти крутий! – пробухтіла я.

- Ти теж! Особливо, коли сердишся… – виразно повів він очима.

- Ну так сідай зручненько й насолоджуйся виставою.

- Поняв! Аргументів, щоб сперечатися мені не вистачить, – видав він кривеньку посмішку й сів до столу.

Поставила перед ним миску й повернулася до Соньки, яку я вже посадила за столик й намагалася погодувати.

- Ти ж уже не вчорашній, фіглі сперечатися з жінкою? Ти ж програєш в будь-якому випадку. Я навіть не знаю більші втрати будуть, коли виграєш чи програєш? – задумливо пробурмотіла я.

- А ти ще дуже сердишся, так? – обережно перепитав він.