Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Сходи спускались у темряву, мов розімкнутий хребет самого острова. Кам’яні плити під ногами були слизькі від вологи, а стіни — вивітрені часом, з залишками гравіювань. Вітер не доходив сюди, і кожен крок лунав, наче в печері, де дихання світу зупинилось.

Ейрін ішов попереду з лампою в руці. Світло відбивалося від стелі, покриваючи їхні обличчя бурштиновим відтінком. За ним — Кайла, пильно вдивляючись у написи на стінах. Вони ставали чіткішими — це вже не були просто руни, а фрази давньою мовою, знайомою їй ледь відчутно, інтуїтивно, якби сама кров шепотіла переклад.

«Серце Перлини — не камінь і не скарб. Воно — пам’ять, жертва й любов».

— Тут хтось був до нас, — прошепотала вона. — Цей прохід — не просто храм. Це могила і вівтар.

Картан ішов позаду з оголеними шаблями, уважно поглядаючи на стіни — йому не подобалась тиша. Джейн, яку важко було вразити, тримала у руках заряджений арбалет.

— Ніколи не довіряю місцям, де навіть миші не пищать, — буркнула вона.

Коли вони нарешті досягли нижньої зали, їм відкрилася колосальна кругла кам’яна зала — її склепіння підтримували масивні колони, вкриті мозаїкою. У центрі стояла конструкція — щось між вівтарем і пристроєм: шість обелісків утворювали коло навколо платформи. Кожен — з отвором для артефакту, що вже давно зник.

— Це місце... відчуває, що ми тут, — сказав Ейрін. — Наче спостерігає.

Кайла поклала руку на один з обелісків. Той засвітився м’яким синім вогнем. Її очі спалахнули дивним світлом.

— Я... пам’ятаю. Мама розповідала... У центрі острова було Серце. Його сховали, коли прийшла біда. Але щоб розбудити його — треба жертви і ключ.

— Перлина, — прошепотав Картан. – Але ж ми знайшли вже перлину?

Кайла подивилася на нього.

— Справжня перлина ще спить. Ту перлину, що показало нам джерело було відлунням, тінню справжньої перлини. Поки справжня перлина не прокинеться — нас чекають випробування. Острів сам вирішує, чи гідні ми знати правду.

Раптово підлога під ногами затремтіла. Від платформи вирвався подих теплого повітря, немов глибоке дихання істоти, яка ось-ось прокинеться.

— Назад! — вигукнув Ейрін.

Та вже було пізно — кам’яні плити зсунулися, і механізм почав повільно опускати платформу вниз — і разом з нею тих, хто не встиг відійти: Кайлу, Ейріна, Джейн і Картана.

Вони опинилися в ще глибшій залі, на підлозі якою була вода... І перша тінь від того, що жило у цьому темному храмі, нарешті показала себе.

Темна вода внизу тремтіла, мов жива. Її поверхня розливалася навколо ніг, і хоча рівень був по кісточки, щось у ній здавалося небезпечним — занадто прозора, занадто холодна. Повітря мало смак металу, як перед блискавкою.

Картан ступив першим. Його обличчя було кам’яне, руки міцно тримали шаблі.

— Це місце мені не подобається. Ми... ми глибоко під землею. Занадто глибоко.

— Це не просто печера, — мовила Кайла, провівши пальцями по стіні, де проступав старий барельєф: океан, що розколюється надвоє, і постать у серці водяного вирву — жінка з очима, схожими на перлини. — Це колиска давнього роду. Моєї матері. І... мого.

Ейрін підійшов ближче. Його рука торкнулась її ліктя — м’яко, майже несвідомо, але вона здригнулась, як від дотику, що розбурхує найглибші почуття.

— Ти не сама, — тихо промовив він. — Не тут. Не тепер.

Кайла глянула на нього. Її очі були повні страху, але й надії.

— Дякую, капітане.

Ззаду раптом почулося шипіння. Один з обелісків на стіні відкрив вузький отвір, і з нього поповзли рухливі тіні — витончені істоти з тілом з води й каменю, очі яких світилися зеленим вогнем.

— Не рухатись! — вигукнула Джейн, піднімаючи арбалет.

Одна істота розвернулась до Картана — і з надлюдською швидкістю рвонула вперед.

— Гей! — закричав Ейрін і кинувся напереріз. Удар — і його меч зіскочив із рідинного тіла супротивника, мов зі скла. Проте це дало Картану час.

Кайла витягнула. Її пальці сяяли енергією, і вона почала проказувати стародавні слова.

«Нехай кров спить, а пам’ять стане щитом!»

Світло вибухнуло, розбиваючи тіні. Вода навколо закипіла, і істоти розтанули, залишивши по собі лише різкий запах, мов після грози.

Всі важко дихали.

— Це ще не все, — прошепотала Кайла. — Це був лише захист... Справжнє випробування попереду.

В центрі зали знову змінилось освітлення — вода почала опускатися, відкриваючи вузький хід углиб. Кам’яні сходи вели вниз, до ядра острова.

— Йдемо, — промовив Ейрін, обертаючись до всіх. — Якщо перлина справді десь тут — ми знайдемо її.

Кайла лише кивнула, але в її очах вже палахкотів новий вогонь. Вогонь надії. Вогонь пам’яті.

* * *

Прохід був вузьким, вологим і настільки темним, що навіть світло ліхтаря губилося в тінях. Капітан Ейрін ішов першим, тримаючи шаблю напоготові, слідом ішла Кайла — її амулет тьмяно пульсував, реагуючи на присутність древньої магії. Картан та Джейн прикривали тил, постійно озираючись.