Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Антон

Я просто хотів кави. Щось міцне, гаряче й без сюрпризів. Але Всесвіт, як завжди, вирішив: «О, Антон випросив спокій? Тримай замість латте — Ірину».

— Антон?.. — голос був м’який, як з дитячої реклами морозива, але мені здалося, що по спині пробіг електрошокер.

Повертаюсь — Ірина. Моя «майже колишня», хоча… ми з нею навіть ніколи не визначилися, ким ми були. Просто були. А потім перестали.

Вона стояла в пальті кольору ванільного печива, усміхалась, ніби я з’явився з романтичного фільму, і одразу ж її погляд упав на мою обручку.

— Ну нічого собі. Ти одружився? — підморгнула, як стара знайома, якій ще досі сниться твоя подушка.

— Так, одружився, — відповів я якось надто голосно. — Раптово… Але офіційно.

— Оце так. І хто ж вона, ця щасливиця?

— Женя. Ми… ну… зустрілись в особливих обставинах. Трохи імпровізації, трохи алкоголю, трохи весільного пакету «Лас-Вегас по-українськи». Все як у кіно.

Ірина розсміялась, хоча очі блиснули ревнощами. Вона завжди любила грати «вище цього», але одруження — це як перемога в грі, в яку вона вже не грає, але все ще хоче виграти.

— А вона знає про мене? — запитала з усмішкою, яка пахла проблемами.

— А ти хто, щоб про тебе знати? — пролунав голос за спиною.

Женя

Я щойно вийшла з магазину, з хлібом і йогуртом, і одразу побачила Антона в компанії білявої кралі з «парфумерною» усмішкою. Сцена нагадувала передостанню серію якогось серіалу: герой уже з іншою, але минуле ще дихає йому в шию.

— Привіт. — Я підійшла ближче і майже театрально обійняла Антона за талію. — А це хто?

— Це Ірина. — Антон спробував не виглядати винним, але в нього вийшло «я заховав тіло в підвалі».

— Дуже приємно, — сказала Ірина, наче хотіла додати «на жаль».

— Мені теж. — Я усміхнулась максимально щиро. — Антон мені нічого про вас не розповідав. Але, мабуть, ви були в його житті до того, як він почав носити шкарпетки однакового кольору?

Ірина спробувала розсміятись, але вийшло, як у ведучої, яка щойно дізналась, що програма скасована.

— Ну що ж, бувайте, — сказала вона злегка криво. — Сподіваюсь, ваш шлюб — не п’яна помилка.

— Ми теж на це сподіваємось, — усміхнулась я. — Але в крайньому випадку — хоча б буде цікаво згадувати.

Коли Ірина пішла, я повернулась до Антона.

— Це була вона? Та, з якою ти «майже щось мав»?

— Можливо. — Він зробив ковток кави. — Але я відчув себе так, ніби мав алергію на минуле.

— Добре. Бо якщо вона ще раз з’явиться і подивиться на мене так, ніби я виграла приз, який належав їй, я почну носити твоє прізвище на спині — як на  футбольній формі.

— Класно. А я тоді зроблю татуювання «Женя назавжди» на грудях. Прямо над серцем. Або над шлунком — бо саме там усе стискається, коли Ірина поруч.

Ми посміялися й пішли додому. І хоча це було просто зустріч на вулиці, щось у мені легенько клацнуло: я вже не просто «Женя». Я тепер «Антон і Женя». І це — не найгірше, що сталося зі мною останнім часом.