Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Женя

Зранку я, як чемна людина й невиліковна соціальна залежна, взяла в руки телефон ще до того, як обличчя встигло відлипнути від подушки. Facebook блимнув повідомленням:

«Сьогодні день народження Антона Мельника. Привітайте його!»

Я моргнула. Ще раз. Іще.

— Антон?! — прошепотіла я, ідеально драматичним шепотом із серіалів. — Сьогодні?!

Я перевірила календар. Справді — сьогодні. У мене вдома день народження мого чоловіка, і я навіть не купила йому бодай шоколадку. Ну що за дружина?! Добре, що ми вдаємо подружжя лише наполовину. Хоча, згідно з документами, повноцінне. Ай.

Антон

Прокинувся я від того, що з кухні долинало щось між співом, шаманським, танцем із каструлями та легким запахом ванілі. І страху. Бо Женя співала. А вона таке робить лише в двох випадках: коли щаслива або коли намагається щось приховати.

Я зазирнув у кухню обережно, як сапер до підозрілого об’єкта.

— Привіт, — промовив я. — Що тут… відбувається?

Женя миттєво вишкірилась.

— Нічого! Просто захотілося зробити щось... солоденьке. Ну, ти ж знаєш — вівторок, новий тиждень, позитив, медитація через крем-чіз.

Я примружився.

— Тобі хтось сказав, що сьогодні мій день народження?

Вона нервово розсміялась, а в руках у неї з’явилася лопатка, якою вона, схоже, збиралась відбиватися в разі викриття.

— Та ні… Тобто… Може… А може й не сказав. Може, Facebook нагадування не видалилося, — пробурмотіла вона.

Я здивувався. І зніяковів. І зрадів. Але зробив вигляд, що ні.

— А, ну то… я пішов чистити зуби. І вдячний Фейсбуку, бо в мене тепер шанс отримати сніданок із зізнанням у любові.

— Тільки сніданок, — буркнула вона й махнула тією лопаткою. — І не підлизуйся!

Женя

На кухні вже пахло святом. Я замовила доставку: торт, кульки, ковпачки й навіть смішну листівку, де на єдинорозі сидів вовк і тримав келих з шампанським. Підпис: «Ти — непередбачуваний. Як те, що ми одружені.»

Я підписала її від руки: «З днем народження, мій законний і випадковий чоловіче. Ти мені вже майже подобаєшся.»

Залишалося головне — зробити вигляд, що я вмію організовувати сюрпризи.

Антон

Коли я вийшов із душу, квартира вже виглядала як місце, де або знімають дитячу передачу, або святкує студентський гуртожиток із бюджетом 300 гривень і великим серцем.

— Ого, — мовив я щиро. — Це все мені?

Женя гордо підняла підборіддя:

— Це тобі. Бо я тебе… ну, поважаю. В якості сусіда. І чоловіка. Але, типу, по документах.

Я всміхнувся.

— Це найкраще зізнання в коханні, яке я чув. Ходімо їсти торт. Поки ніхто не побачив, які ми щасливі.

Женя

Але побачили. Бо в цей момент почав дзвонити домофон. Один раз. Потім другий. Потім три дзвінки підряд. На екрані телефону з’явилось: «Дмитро: братуха, відчиняй! Ми з хлопцями вже тут!»

Антон зблід.

— Я їм, здається, ще вчора пообіцяв, що будемо святкувати... Але забув сказати, що це буде інтимна вечеря на двох.

— Інтимна? — перепитала я, закладаючи руки в боки. — Ну все, вечірка буде. А заодно…

Я взяла його за руку, зробила вдих і сказала:

— Час усім розповісти, що ми насправді одружені. Хай вже буде шоу.

*****

Антон

Я ще ніколи не боявся друзів так, як зараз. Навіть у школі, коли писав контрольну з математики в туалеті на колінах. Тоді принаймні ніхто не вривався в мій дім із тортом у формі штанги та написом «Бро, качай не тільки біцепс, а й мізки!»

— Хлопці, — сказав я, відкриваючи двері, — ну… заходьте. Але попереджаю: тут романтична атмосфера.

— У тебе ж день народження, а не побачення! — засміявся Максим, заносячи пакет з чипсами і три літри коли.

— Не перебивай казку, — пробурмотів Діма, оцінюючи кульки й серветки з сердечками. — Антон, ти або захворів, або… або твоя дівчина — чарівниця.

— Давайте без «або». Женя справді чарівниця. І... — я кашлянув, — ми одружені.

Женя

У кімнаті запала тиша така, ніби я сказала: «Я ще й тримаю вдома крокодила».

Максим повільно відклав чипс і втупився в мене.

— Одружені? Як це… одружені?

Я встала, смикнула подолом сукні та всміхнулась. Трохи ніяково, трохи гордо. Як перша леді, що тільки-но виграла вибори, сама того не плануючи.

— Ну, так сталося. Дівич-вечір, весело, Антон… був поряд. А далі — РАЦС, печатка, фата і похмілля.

— Тобто це не жарт? — уточнив Діма.

— Ні, жарт — це те, що ми досі живемо разом, і ніхто не втік, — сказала я. — Ну майже не втік.

Антон всміхнувся. Тією своєю усмішкою, яку я вже почала розпізнавати — щось між «я задоволений» і «я щасливий, але не зізнаюсь».

Антон

Максим повільно підняв келих із колою.

— Ну що, за молоду і молодого! Хочете — скажіть, що це казка. Але ми за вас!

І понеслось.

Були тости — один дурніший за інший. Хтось порівнював наше весілля з перемогою в лотерею. Хтось — із серіалом «Друзі», тільки українською і з елементами спонтанного  РАЦСу.

Женя сміялась. Я дивився на неї і ловив себе на думці, що мені з нею не просто комфортно. А по-справжньому весело. І легко.

А потім...

Женя

— А де весільні фотки? — запитав хтось із гостей.

Антон і я переглянулись.

— Ми… еее… — почала я.

— Вони у форматі RAW. І в душі. Там найкраще зберігаються, — втрутився Антон, і ми хором зареготали.

Гості почали танцювати між кульками й надувними фламінго, яких я взяла «для атмосфери». Антон підморгнув мені:

— Це була чудова вечірка. Дякую, що влаштувала її… дружино.

Я зашарілась. Але не від сорому.

— Будь ласка, чоловіче. І не звикай до сюрпризів. Хоча... може, ще щось придумаю.