Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

У палаті Кабан лежав із важкопораненим з нацгвардії, також кулеметником. Осколок від гранати застряг у хлопця в голові, і вже другу добу він не приходив до тями, операцію тут робити не ризикнули. Поруч стояло ліжко Андрія Ліпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеері. Андрієві зробили перев’язку, і він почувався більш-менш добре. Ранком 24-го приїхали хлопці з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Білаш віддав свою простеньку «Нокіа» покористуватися в лікарні), розповіли про розбиті вщент магазини від кулемета, а Кабан дістав військовий квиток і з подивом виявив, що навіть той не пожаліла ворожа куля. На «бронику» товариші нарахували шістнадцять відмітин.

– Як ти живим залишився, зовсім не втямлю! – сиділи, палили прямо в палаті й дивувалися. – З колони розгромили двадцять одиниць, а скільки всього їх ішло, точно невідомо, може, тридцять, може, більше. «Двохсотих» сепарів – сорок два, в нацгвардії – двоє, у нас, слава богу, немає; лише ти – важкий, і Андрюху ось посікло, – розповідали хлопці. – Всі їх документи, телефони, карти ми зібрали в наплічник і передали на заставу підполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.

– Ви лише моїм домашнім, якщо раптом додзвоняться, нічого не кажіть, – попросив Кабан. – День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповісти.

Увечері приходило ще декілька чоловік із застави. Принесли три футболки на зміну, темно-синій спортивний костюм і гумові капці, які виявилися трохи малуваті. Але Кабанові було не до прогулянок – відчував він себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексій Іванович, головний лікар, хірург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловіком років тридцяти п’яти з приємним відкритим обличчям і приємною усмішкою, але, судячи зі зморшок на шиї, був старшим років на десять-п’ятнадцять. Перші дні він виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кілька разів на день. Док казав, що рана життю не загрожує, але достатньо неприємна і болісна, плюс велика втрата крові, тому Кабан мусить лежати і якомога менше рухатися.

Під вечір приїхала «швидка» евакуювати поранених у військовий госпіталь. Точніше, приїхав «газ-66», переобладнаний під «швидку», з одним лежачим місцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардійця. Андрій Ліпеховський, поранений у плече, влаштувався їхати сидячи, а намір двох санітарів усадити Кабана в інвалідне крісло закінчився провалом. Кабан не міг навіть злегка зігнутися, не те що сидіти, і будь-яка спроба зрушити його з місця закінчувалася дикими криками – жахливий біль роздирав усе черево, і він періодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:

– Залиште мене, хлопці, залиште! Я зі своїми вийду!

Після того, як усіх поранених вивезли, і в палаті залишився один Кабан, з лікарні зняли охорону. Кабан із цього приводу не турбувався – від кого тут його охороняти, від медсестер? Весь наступний день 25 серпня він чекав товаришів із застави – хлопці обіцяли принести блок сигарет і сухпай, бо годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, їжею назвати складно: так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші разом із котлетою з хліба на друге, особливо не «попразнуєш». Але Кабан не відчував голоду, він відчував біль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» – в думках наспівував він дворову пісеньку, коли вже зовсім хотілося курити. В обід забігли двоє друзяк: сигарет не принесли, залишили тільки пару штук, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана про ситуацію на кордоні й заставі відповідали якось невизначено. Було видно, що вони і самі достеменно нічого не знають, що буде далі – всі збройники пішли, Нацгвардія пішла, у застави команди відступати немає, тому розосередилися по місту, зайнявши стратегічно важливі точки. Потім після крапельниці Кабан заснув і прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи біль, у верхній шухляді – сигарет ніде не виявив. Зате із здивуванням побачив, що в палаті знову не сам – дві пари насторожених очей уважно спостерігали за ним.

– Привіт, зьома.

«Дивно так вітаються, не по-нашому».

– Привіт.

– Ти погранець?

– Ага, контрактник. З Харківської застави, – люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. – Ось учора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецький. Там бій ішов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну…

– Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейникового, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.

– А ви звідки самі? – Кабан напружився.

– Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.

– Це на честь Леніна, чи що?

– Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?

– А в мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за ім’ям і прізвищами. Сергієм мене звати, – Кабан подумав, що, може, даремно він свій «макаров» учора хлопцям віддав, може, згодився б?

– Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастило – їхав на «газоні» й прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, мучуся.

– А мене під підбитим укропським бетеером дістало, – відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було під п’ятдесят, не менше. – Гранату спіймав, все плече і спину розірвало осколками. Теж на животі лежу.

– Він із «Російської православної армії», ідейний борець з фашизмом.

– А, – невпевнено відгукнувся Кабан.

– У лікарню сюди ваші ж нас і привезли, зглянулися.

– Фашисти є фашисти, – не в тему вставив Петруха.

– Колона у нас велика йшла, – розговорився Ілліч, – сорок одиниць. Так укропи розфігачили більше половини, до п’ятдесяти «двохсотих», при нас рахували. Думаю, нас навмисно свої ж і підставили, злили, як гарматне м’ясо, щоб позначити, де бандери зачаїлися. Бачив, як нас із Росії свої ж мінометами крили?

«Непогано, непогано ми попрацювали, – думав і радів Кабан, ледве стримуючи посмішку, – потрібно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть».

– А нас із-під Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке… лихе в живіт залетіло.

– Людей правильно евакуювали, правильно – тепер грандіозна операція почнеться по