Читати книгу - "Незвична формула, Наталія Гавдьо"

Академія вирувала звичним, хаотичним життям — хтось знову зачарував двері гуртожитку так, що вони співали, десь на південному полі гупали вибухи мани, а перший курс панікував через контрольну з алгебри чар. Все, як завжди. Якщо не враховувати, що в одному із зачинених коридорів зниклого Західного крила збирались п’ятеро осіб, які мали власні справи — далеко не офіційні.

— Нам треба діяти тихо, — сказав ректор, прямуючи попереду. На вигляд — суворий, зосереджений чоловік, якому довіриш долю цілої Академії. Насправді ж — сімнадцятирічний хлопець, який зовсім не мав наміру чекати, поки дорослі щось зроблять. Бо дорослі вже зникли.

— Тихо? Ми йдемо строєм, як секта на чаювання, — буркнув Кораль. Стрункий, темноволосий, завжди з тим легким відтінком іронії у голосі, ніби знав жарт, якого решта ще не чули. Його ставлення до оточення завжди здавалося зверхнім, але Лін уже навчилася читати між рядків — за цією маскою часто ховалась тривога.

— Твої жарти не допоможуть, якщо нас помітять, — буркнув ректор. — Особливо якщо хтось дізнається, що я тут, а не “на офіційному візиті до Архівів”.

— Це не вперше, коли ми порушуємо правила, — додав Ашер, посміхаючись. — Але, принаймні, цього разу не через мій вибуховий чай для зосередженості.

— Той чай мало не відкрив портал у підвал, — нагадала Лін. Вона йшла поруч з Аркіаном, який пульсував світлом — спокійно, але напружено.

— Ідеально відкрив. Просто... трохи не туди, — не знітився Ашер.

Вони дісталися бібліотеки, але не звичайним шляхом. Боковий прохід — закритий для звичайних учнів — вів у нижчі рівні, де давно не ходили навіть прибиральники. Тут повітря пахло старою магією й книгою, яка давно не бачила денного світла.

— Ось це місце, — сказала Лін. Вона відчула, як Аркіан починає тремтіти у її руках. Йому тут було неспокійно.

Зі стіни проступили знайомі символи. Вони не просто світилися — вони змінювались. Формувались у карту, щось схоже на древню навігацію.

— Це не просто малюнки. Це — шлях, — прошепотіла Лін.

— І, можливо, ключ до зникнення попереднього ректора, — додав хлопець, який мав титул нового, але ще не встиг відчути себе дорослим.

— Ви впевнені, що не вигадуєте собі пригоду? — Кораль схрестив руки на грудях. — Може, це просто якась мапа до захованого складу з медовими пряниками.

— Якщо це так, то я першим у черзі, — підморгнув Ашер.

Ректор ступив до платформи в центрі кімнати — древній артефакт із п’ятьма заглибленнями.
— Це система взаємодії. Але налаштована на живу магію. Такі речі створювались, коли маги хотіли залишити за собою… щось більше, ніж спогади.

— І ми — ключі, — припустила Лін. Артефакт у її руках ледь засвітився — так, ніби щось у повітрі впізнало його.

— Нас тут п’ятеро, — озвався Кораль тихо. — І п’ять заглиблень.

— І кожен із нас тут не просто так, — ректор глянув на них уважно. — Але пам’ятайте: це наш секрет. Ніхто не повинен знати, що ми знайшли. І що я — не там, де маю бути.

— Секрет номер один, — кивнув Ашер.

— А другий — те, що Кораль потай варить чай із квітів із закритого саду, — додала Лін невинно.

Кораль посміхнувся краєчком губ.
— Хтось мусить підтримувати інтелектуальну форму. А не лише бігати за фантомами у підвалах.

Платформа тремтіла від тиші. Здавалося, вона чекала. Так само, як і таємниця, яка тільки починала розгортатися.