Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Маркус і Діана. Світло Сіріуса 📚 - Українською

Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маркус і Діана. Світло Сіріуса" автора Клаус Хагерюп. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 37
Перейти на сторінку:
став предметом балачок у нього на роботі. Одначе ці кляті кучері його просто довели до нестями. Монс уже хтозна-відколи не втрачав рівноваги, що аж забувся, як її втрачати, тож саме тому він так і розлютився.

Аж тут він підхопився на ноги і, роззявивши рота й хекаючи, як бик, що готувався до нападу на тореадора, вп’явся в Маркуса очима. Тоді загарчав.

— Тобі подобається моя зачіска, тату? — спитав Маркус, що й досі не переставав усміхатися, хоч і помітив, що в повітрі запахло грозою.

Нараз Монс спалахнув.

— Ти схожий на… ти схожий на… опудало! — закричав він.

— Що ви хочете цим сказати, пане Сімонсене? — зацікавлено спитав Сіґмунд.

— А ти заткни пельку… ти… бовдуре! — заревів Монс.

Бовдур заткнув пельку. Маркус більше не усміхався. Він стояв як укопаний, а батько тим часом метався по кімнаті, розмахував руками й викрикував слова, що були абсолютно нові для них обох, проте батько вимовляв їх з передихом, бо йому не вдавалося знайти точне слово, завдяки якому можна було 6 висловити той гнів, що клекотів у його душі.

— Ти схожий на… потвору! — горлав він. — Дурник! Телепень! Пригладь свою нікчемну перуку, бо ти схожий на закудланого… мавпуса!

— Не називай мене мавпусом, тату, — стиха попросив Маркус. — Будь ласка. Мене так називають у школі.

— Що?

— У школі мене називають Мавпусом.

Монс проковтнув язика. Витріщивши на Маркуса очі, він завмер на місці, його руки обвисли вздовж тіла.

— Маркусе… я… я не знав… я…

Монс підступив до Маркуса на крок ближче й безпорадно розвів руками. Він мовби намагався сказати, як йому незручно, і водночас мовби заохочував сина кинутися йому в обійми. Маркус відступив до кухонних дверей.

— Я думав, ти скажеш, що я красивий…

— Ти красивий, Маркусе. Ти… дуже красивий. Я просто…

— Чого ж ти тоді назвав мене Мавпусом?

— У мене воно зірвалося з язика… Ніякий ти не Мавпус… Це я Мавпус. Хочеш… ви хочете морозива? Я купив… суничного морозива.

Маркус нічого не відповів. Відвернувшися від батька, він подався в свою кімнату. Вони почули, як у замку зсередини повернувся ключ.

Сіґмунд підвівся.

— Ну, мабуть, я піду додому.

Монс змовчав. Сіґмунд обернувся в дверях і підбадьорливим тоном сказав:

— Це просто протистояння поколінь, пане Сімонсене. Ви не дуже цим переймайтеся. Таке не раз трапляється.

Після того як Сіґмунд зник за порогом, Монс трохи постояв у кімнаті. Потім вийняв із паперового пакета три суничних морозива, пішов на кухню й поклав їх на лаві. Тоді вернувся до вітальні, сів на канапі та й втупив очі у фотокартку, що висіла на стіні. Він її сам зробив десять років тому. На ній була його дружина, що, обійнявши Маркуса, сиділа в шезлонзі. Вона усміхалася, а Маркус реготав. По її смерті він спитав сина, чи не зняти тієї фотокартки зі стіни, але Маркус відповів «ні». Монс мимохіть усміхнувся до фотокартки. Потім обхопив голову руками й заплакав. Угамувавши сльози, він пішов на кухню варити каву. Йому страшенно хотілося стерти зі свого життя останні півгодини і їсти разом із Маркусом суничне морозиво.

Він не знав, що Маркус сидів у своїй кімнаті, і його так само гризли докори сумління. Він чудово розумів, що Монс і гадки не мав обзивати його Мавпусом і зробив то лише тому, що був шокований, побачивши сина в смокінгу і з кучерями на голові. Він добре знав, що батьків відчай був набагато природніший за гнів. Йому хотілося відчинити двері, влетіти у вітальню й сказати, як він себе картає, і пообіцяти більше ніколи в житті не завивати чуба. Але він не міг того зробити. Йому бракувало духу. Ним опанувала якась ідіотська впертість чи, може, острах. Атож, справжнісінький острах. Треба було сказати одне-однісіньке слово або ж усміхнутися. Ні, не усміхнутися. А якщо й усміхнутися, то не так привітно. Загалом привітність тут ні до чого. Щось же треба було робити з тугою в серці. Зненацька вони опинилися дуже далеко одне від одного, і його охопила неймовірна туга.

«Чого я нічого не роблю? — подумав він. — Треба просто зважитися, та й усе».

І він зважився.

Він метнувся до дверей, повернув ключа й побіг до вітальні. Батько сидів, тримаючи перед собою чашку кави. Вигляд у нього був страшенно самотній. Коли з’явився Маркус, він підвівся, ступив трохи наперед, зупинився й пригладив рукою свого чуба. Маркус теж зупинився. Вони стояли, не зводячи один з одного очей. Одному було тридцять дев’ять років, і його волосся вже добряче поріділо. Він був у сірому костюмі й сорочці в блакитну смугу. Другому було тринадцять, він мав кучеряве волосся і був убраний у смокінг та пояс, що накладався на живіт. Жоден із них не знав, хто зробив перший крок, але раптом вони обидва кинулися один одному в обійми так, що їхні серця мало не розірвалися від напруги.

— Я скучаю за мамою, — пошепки мовив Маркус. — Ой, тату, тату, як я за нею скучаю!

Батько погладив йому кучері.

— Хлопчику мій, голубе рідненький, синочку…

Так вони й стояли, аж поки в кожного в душі не посвітлішало й усе погане трішки стерлося.

Маркус вийняв із нагрудної кишені носовичка й висякався.

— Навіщо ж бруднити такого гарного носовичка, — пошепки мовив Монс.

Маркус усміхнувся. Своєю природною усмішкою.

— Та нічого. Це ж усього-на-всього носовичок.

Монс у відповідь усміхнувся.

— Може, тобі чогось хочеться?

— Так. Мені хочеться суничного морозива.

— О Господи! Морозиво! Напевно, воно розтало!

— Дарма, — вдоволено сказав Маркус. — Суничний крем мені теж до вподоби.

* * *

Він лежав у ванні й сам для себе засвоював вивчене:

— Сядьте спокійно й разом із метрдотелем вивчіть меню. Тоді ви зможете детально обговорити вина, ціни, закуски тощо. В деяких місцях, мабуть, можна вибирати обід, сидячи в окремій кімнаті…

Маркус ковтнув слину. Невже їм доведеться сидіти в окремій кімнаті ресторану «Зірка»? Він сподівався, що не доведеться. Чогось думка про те, щоб сидіти в окремій кімнаті, лякала його дужче, ніж думка про те, що вони сидітимуть у приміщенні, де буде понад сотню відвідувачів. Приємного в тому, звичайно, мало, але сидіти в окремій кімнаті з Сіґмундом, Муною та Еллен Кристиною було набагато гірше. Йому здалося, ніби з нього зійшло сто потів, хоча його тіло, як сказав би Сіґмунд, було занурене у воду.

— Як їсти салат?

— Маркусе, ти там не втопився?

— Та ні, тату. Я просто лежу й розслабляюся.

Він пролежав у ванні півгодини, і вода вже почала холонути. Його то не переймало,

1 ... 19 20 21 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маркус і Діана. Світло Сіріуса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"