Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мольфар 📚 - Українською

Читати книгу - "Мольфар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мольфар" автора Марія Іванівна Чумарна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 39
Перейти на сторінку:
краса і благо стали твоєю долею?

— Так, Діотімо.

— Чи прагнуть цього всі люди?

— Так, прагнуть.

— Чому ж про одних людей ми говоримо, що вони люблять, а про інших — що вони не здатні на любов?

— Оце й привело мене до тебе, Діотімо…

— Тому, Сократе, що у слово „любов“ ми вкладаємо лише власне уявлення про неї — і відкидаємо всі інші її підміни…

— Невже можна ненависть назвати любов'ю?

— Це — лише одна з її личин…»

* * *

Дмитра аж у жар кинуло. Він відклав книжку. На мить йому стало лячно, що зараз Анна-Діотіма розіпне його своїми гострими питаннями, як Сократа…

«Але тоді ти, чоловіче, отримаєш нарешті шанс стати філософом, а не доктором від фільозофії, як сказав той старий…», — іронічно шепнув якийсь голос.

Він перегорнув декілька сторінок і знову почав читати з першої фрази, яка кинулася у вічі:

* * *

«…— Треба бути чаклуном, аби збагнути твою мудрість, Діотімо. Ти кажеш, що коли люди прагнуть блага любові, то вони хочуть ним володіти, і володіти вічно. Я вірно тебе зрозумів?

— Так, Сократе. І що вони повинні зробити в пориві до вічного блага?

— Якби я знав це, Діотімо, — не стояв би тут у поклоні перед твоєю мудрістю…

— Вони мають народити, Сократе… Всі люди вагітні як духовно, так і тілесно, — тому вони мають звільнитися від тягаря… Вийди в сад і послухай: заходить сонце… Рожева хмара народжує блиск і осипає самоцвітами верхівки дерев… дерева народжують зітхання і звільняються від екстазу дня… птахи заливаються закоханим свистом і завмирають в передчутті ночі… це все Ерос! Ніч шаленіє від його млості і сновидінь утіхи… Чоловіки й жінки зливаються тілами в пориві заволодіти благом — і зачинають дітей… і звільняються від породільних мук, народжуючи їх… І все ж любов не є прагненням до прекрасного, як вважаєш ти, Сократе…»

* * *

Дмитро знову відклав книжку.

Щось защеміло десь там, у глибокому сховку, — в тому місці, де він колись носив мрію про принцесу… миттєво пролинув спогад про своє розчинення в теплому затишку цієї гострої дівчини, — коли раптом відчув себе наповненим, коли вперше здалося, що він самодостатній поряд з іншою людиною… що вона йому не заважає просто бути…

Це така рідкість — коли хтось може злитися з твоїм внутрішнім спокоєм і не зруйнувати його своєю присутністю…

Зараз подумав, що йому було би страшно дивитися в очі такій жінці, як Діотіма. Те, про що він говорив із жінками, коли впускав у своє серце бодай трішки щирості, — не мало жодного стосунку до володіння благом… гроші — так, дорогі подарунки, гарна випивка, щирі на мить зізнання — і все таке інше., по темі, як сказала та жінка…

«Не я один», — пролетіла миттєва думка. Раптом йому стало очевидним, що найбільший страх чоловіка — це страх перед Жінкою. Страх, який породжує комплекси, а комплекси згодом породжують агресію. Чоловік в одних ситуаціях пасує перед жінкою, а в інших з усією повнотою користає з переваг своєї мускулистої природи: так він намагається позбутися страху бути розчавленим власним безсиллям…

Чи взагалі існує в природі людських стосунків ця золота «мить істини» — тихої гармонії, яка охоплює світ на сході сонця?

На мить він теж відчув себе розгубленим: то де він — справжній? Яка справжність більше прийнятна для нього? І для якого Дмитра? В якому з дзеркал — істинне обличчя його суті?

Тут, на маленькому зеленому острівку тиші, світ наче розділився на два плани. І треба було вирішити, куди себе віднести.

«Храм, що сам у собі розділиться, буде зруйнований…»

Ця думка пролетіла майже непомітно, але це про нього. Місто, дерево, храм, — не важливо, яка метафора… важливо, що коли починаєш роздирати себе сумнівами і каяттями, доріканнями й виправданнями, — ти втрачаєш опору в самому собі…

Бо коли твоєю опорою стає надмірне захоплення своїми достоїнствами — це породжує гординю. І пустоти, в які можеш звалитися, засліплений ілюзіями.

Але виставляння напоказ власних нечистот призводить до такого ж результату… не важливо, що ти в собі виставляєш, — в результаті твоє его хоче або похвали, або співчуття, або співчуття й похвали за мужність водночас — ось він який, визнає свою нікчемність… він майже святий… розкаяний грішник…

Але розкаяність — це просто вимітання сміття із хати. І все. Важко уявити собі, що жінка, вимівши хату, стає на порозі з міхом сміття і гукає до сусідів: «Ось моє сміття! Я була нікчемною господинею, а тепер я розкаялася!»

Нормальна людина прибере непотріб мовчки і постарається менше смітити…

І гордині не буде чим поживитися…

Бо до розкаяності можна звикнути, як до механічного повторювання завчених молитов Істинна розкаяність як внутрішня дія проявляє себе лише в екстремальних ситуаціях. Це має бути спонтанний катарсис…

* * *

Ого, звичний Дмитро сам подивувався, які думки полізли йому в голову. І не на конференції, а просто так…

Самоіронія — добра штука, вона інколи підказує, що ти ще живий…

Це все вітер і сонце — провітрили мізки…

Раптом упіймав себе на думці, що вперше не переймається фіксацією того, кого він цитує. Мабуть, таки когось цитує, але це вже — його думки… вони для нього важливі..

Довго лежав, намагаючись впорядкувати свій хаос. Розум поривався швидше взятися за якесь діло, не гаяти часу, — а серце хотіло утихомирення. Серце ковтнуло тиші — і благодать зігріла його…

Ще на жодне з питань, зафіксованих у записничку, в нього не було чіткої відповіді. Але вони вже були сформульовані, вони уже стали його дзеркалами — і це, виявляється, було найважливішим першим кроком до якоїсь серйозної внутрішньої дії…

О, Господи, поведи мене! Знайди для мене на цьому внутрішньому розпутті стежечку! Скільки б не повторював собі: «все добре, все чудово!», — якщо я відчув цю тріщинку в серці, якщо доля струснула мною, як ледачим мішком, — значить, я ще живий… я ще можу пробудитися до справжнього щастя!

Ця спонтанна молитва вирвалася з його грудей — і ніби витиснула якийсь клубок, важкий клубок чужої сили, що тиснула на серце…

Він зацитькав свій дурний розум, що тут же зробив спробу знову поіронізувати над собою…

Сиди собі, дресирована мавпо, у своєму закутку… не заважай дихати й жити…

Скільки разів він колись пробував відключити думання і дати звільнення своєму розуму! Думки шугали довкола голови, як рій шалених ос, і не відпускали його. Жодного разу не вдалося відчути політ в невагомості чистих

1 ... 19 20 21 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мольфар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мольфар"