Читати книгу - "Небудь-де"

… і двері провалилися в темряву.

Спогади були свіжі, їм було лиш кілька днів: Дуері ходила Домом Без Дверей і гукала «Я вдома!» і «Агов?». Вона перейшла з передпокою до вітальні, тоді до бібліотеки, до будуара; ніхто не відповідав. Вона рушила до наступної кімнати.

Басейн був усередині вікторіанської будівлі, зведеної з мармуру й чавуну. Її батько знайшов її, закинуту й підготовану до знищення, коли був молодшим, і вплів її до тканини Дому Без Дверей. Мабуть, у зовнішньому світі, в Горішньому Лондоні, кімнату давно зруйнували й забули. Дуері гадки не мала, де фізично розташовувалася бодай одна кімната її будинку. Його збудував її дід, узявши одну кімнату в одному місці, другу — в іншому, і так по всьому Лондону, з'єднавши їх без жодних дверей і видимого зв'язку; чимало додав і її батько.

Вона пішла уздовж краю старого басейна, втішаючись тим, що повернулася додому й спантеличена відсутністю родини. А тоді вона глянула вниз.

У воді хтось плавав, а за ним тяглися дві однакові хмарки крові — одна з горла, інша з пахвини. То був Арк, її брат. Її широко розплющені очі перестали бачити. Вона зрозуміла, що відкрила рота. Почула свій крик.

— Це було боляче, — сказав маркіз. Він потер лоба і покрутив головою, наче намагаючись полегшити раптовий біль у шиї.

— Спогади, — пояснила вона. — Вони увібралися в стіни.

Він звів брову.

— Могла б і попередити.

— Ой, — сказала вона. — Справді.

Вони стояли у велетенській білій кімнаті. Кожна стіна була завішана картинами. На кожній картині була зображена інша кімната. В білій кімнаті не було дверей — взагалі жодних отворів.

— Цікавий декор, — оцінив маркіз.

— Це вестибюль. Звідси ми можемо потрапити до будь-якої кімнати в Домі. Вони всі пов'язані.

— А де розташовуються інші кімнати?

Вона похитала головою.

— Не знаю. Мабуть, за багато миль звідси. Вони розкидані по всьому Долішньому.

Маркізу вдалося обійти всю кімнату кількома серіями нетерплячих кроків.

— Доволі незвично. Асоціативний будинок, кожна кімната якого розташовується десь інде. Це так вигадливо. Твій дід був людиною оригінального бачення, Дуері.

— Я ніколи його не знала, — вона ковтнула, а тоді продовжила, звертаючись як до нього, так і до себе. — Тут мало бути безпечно. Ніхто не повинен був спромогтися нас тут скривдити. Тільки моя родина могла переходити між кімнатами.

— Сподіваймося, що записник твого батька дасть нам якісь підказки, — сказав він. — Звідки почнемо шукати? — Дуері знизала плечима. — Ти певна того, що він вів щоденника? — насідав він.

Вона кивнула.

— Він ішов до свого кабінету й обривав зв'язок з кімнатою, поки не закінчував диктувати.

— Тоді з кабінету й почнемо.

— Але я там дивилася. Справді. Я дивилася, коли прибирала тіло… — і вона заплакала тихими, лютими схлипами, які на звук ніби виривали з неї силою.

— Ну годі, годі, — сказав маркіз де Карабас, ніяково плескаючи її по плечу. А тоді додав ще про всяк випадок: — Годі. — Він не дуже вмів утішати людей.

Дивнобарвні очі Дуері наповнилися слізьми.

— Ви можете… дати мені секундочку? Зараз я заспокоюся.

Він кивнув і перейшов на інший бік кімнати. Коли він озирнувся, вона продовжувала стояти там, — геть сама, лиш обрис на тлі білого вестибюля, заповненого картинами кімнат, — і заламувала руки, і здригалася, і плакала, як маленька дівчинка.

Ричард і досі був засмучений через втрату сумки.

Володаря щуровустів це не зворушило. Він нахабно заявив, що пацюк — володар Довгохвіст — нічого не сказав про повернення Ричардових речей. Тільки те, що його треба довести до ринку. Тоді він сказав Анестезії, що горішняка вестиме на ринок вона, і що так, це наказ. І перестати розпускати соплі, й рухатися — теж наказ. Він сказав Ричарду, що коли він, Володар щуровустів, бодай коли ще побачить його, Ричарда, знову, то він, Ричард, опиниться в чималій халепі. Він знову підкреслив, що Ричард гадки не мав, як йому пощастило, і, пропустивши повз вуха Ричардове прохання повернути майно — або принаймні гаманця, — він вивів їх за двері, які одразу ж замкнув.

Ричард і Анестезія йшли в темряві пліч-о-пліч.

Вона несла імпровізованого ліхтаря, зробленого зі свічки, бляшанки, моточка дроту і скляної пляшки з-під лимонаду з широкою шийкою. Ричард дивувався з того, як швидко його очі призвичаїлися до майже цілковитої темряви. Вони йшли якоюсь послідовністю підземних сховищ і льохів. Іноді йому здавалося, що він помічав якийсь рух у дальніх кутках сховищ, але чи то була людина, чи щур, а чи щось геть до них не подібне, воно завжди зникало раніше, ніж вони досягали місця, де щось ворушилося. Коли Ричард спробував забалакати до Анестезії про ті рухи, вона шипма примусила його затихнути.

Він відчув на обличчі холодний протяг. Щуровустка без попередження присіла навпочіпки, поставила на землю свою свічку-ліхтар, і потягла, й засмикала металеві ґратки, вбудовані в стіну. Вони відчинилися раптово, і вона впала на спину. Тоді вона помахала Ричарду, щоб той заходив. Він зігнувся й просунувся крізь дірку в стіні; футом далі підлога закінчилася.

— Перепрошую, — прошепотів Ричард. — Тут якесь провалля.

— Там не високо, — сказала вона йому. — Рушай.

Вона причинила за собою ґратки й стала збентежливо близько до Ричарда.

— Тримай, — сказала вона, передавши йому ручку свого маленького ліхтаря, а сама вчепилася за край і зістрибнула вниз. — От бачиш, — сказала вона. — Не так воно й страшно, правда? — Її обличчя опинилося за кілька футів нижче Ричардових ніг, які він звісив з краю. — Тепер передай мені ліхтаря.

Він опустив його нижче. Їй довелося підстрибувати, щоб його забрати.

— А тепер, — прошепотіла вона, — плигай і сам.

Він нервово посунувся вперед, зліз із краю, повисів на ньому трохи, а тоді відпустився. Він приземлився на руки й ноги у м’яку, вологу грязюку. Руки він повитирав об светр. За кілька футів попереду Анестезія вже відчиняла інші двері. Вони пройшли крізь них, і вона причинила їх за собою.

— Тепер можна балакати, — сказала вона. — Неголосно, але можна. Якщо хочеш.

— О, дякую, — сказав Ричард. Він не міг придумати, що б його сказати. — Тож. Гм. Ти щур, правильно? — сказав він.

Вона захихотіла, як японська