Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

РОЗДІЛ 12

Де є антагоністка з «Поганих дівчат», червонокоса спокуса в кількості одна штука, але зовсім-зовсім нема кави.

Ніч у лонгхаусі видалась тихою. Дивно — вперше за довгий час я спала під дерев’яним дахом, без гуркоту машин, без сяйва екранів і постійних сповіщень.
Лише подих сну з сусідніх кімнат та ледь чутне потріскування каміна у спільній залі. Я загорнулася в м’який плед, подарований Дариною, і провалилась у сон, мов у прірву.

…І опинилась у ній — у справжній прірві. Простір навколо був темним, але не похмурим — радше безмежним. Ніби ти всередині зорі, що світиться зсередини м’яким сріблястим світлом. І десь тут — два голоси. Один — чоловічий, глибокий, з хрипотою. Інший — жіночий, співучий, майже іронічний. Спочатку я подумала, що з’їжджаю з глузду. Але відчуття було інше. Якесь первісне. Вічне.

— Знову ти зі своїми сентиментами, — усміхнувся чоловічий голос. — Ми ж не в м’ясорубку її кинули. Ми дали їй шанс.
— Шанс? — фиркнула жінка. — Відправити юну, наївну дівчину в суворий північний світ, де навіть каву не варять — це ти називаєш шансом?

— Вона не дівчинка. Вона з характером. І йому абихто не підійде. Глейв би не глянув на місцевих — надто передбачувані. А тут… Червонокоса горда штучка ще змусить його підняти білий прапор, побачиш.

— Ха! Та він її й не помічає.
— Бо він боягуз. Боїться. А вона… Вона не просто так тут. Вона — для Нього. Дивись уважно.

Голоси стихли, мов хвилі, що йдуть у глибини океану. А я, не розуміючи ще, сон це був чи щось більше, продовжила спати — вже без сновидінь.

Прокинулась я з відчуттям легкої дурману. Сіла на ліжку, потерла обличчя.

— І що це мені наснилось… — пробурмотіла я. — Боги, що це було? Підслухала розмову між… ким? Творцями? Керівниками? Чи це мій мозок вирішив розважитись, підсунувши сценарій з фентезі-роману?

Хоча… Чомусь мені здавалось, що це не вигадка. Що я тут — не випадково. Може, й справді, хтось у всесвіті грається, розсипаючи іскри хаосу в чужі життя. І що б це не було — здається, я не проти бути коханою цим північним здорованем з червоною косою.

Якби він ще не був такий крижаний. Вождь, будь він неладний. Хоч би бровою повів! Гей, у тебе закохуються! Алло! Використай хоч одне соціальне комунікативне знаряддя, крім погляду «я щойно помітив ворога».

Я вийшла з кімнати, вирішивши трохи пройтися. Лонгхаус здавався водночас затишним і чужим — грубі балки, шкури, запах диму й деревної смоли. І тут — голос, жіночий, колючий:

— Ти серйозно, Наїно? Він поселив її тут? Цю чужинку? Як він міг? І ти не проти?

Я зупинилась. Наїна стояла біля вікна, навпроти — дівчина в довгій бордовій сукні, з обручем на голові, вся така правильна й царствена.

— Тільдо, — м’яко, але з тиском сказала Наїна, — це рішення Глейва. Він бачить у ній… важливість.
Ми не зобов’язані все розуміти.

— Надто зручна відповідь. Ти ж знаєш, я… Я його завжди кохала.

— Кохання не робить людину власником. Та й Мія тут з іншої причини, — спокійно парирувала Наїна.

Я відчула себе підслуховувачкою, але було вже пізно — Тільда мене помітила. Окинула оцінюючим поглядом, ніби я горобець, що випадково влетів у павичевий вольєр.

— А, ось і вона. — Голос, як лід. — Ласкаво просимо, іномирянко.

Вона пішла, голосно, демонстративно. Я фиркнула.

— Ну привіт, місцева Регіна Джордж.

Наїна всміхнулась і підійшла ближче.

— Не зважай. Вона… складна. Донька одного з найближчих людей Глейва. Закохана в нього з дитинства. А ти — новенька, непередбачувана, загадкова. Ти загроза. Вона бачить у тобі суперницю.

— От і я думаю — чому б не додати перчинки в і без того затишний сюжет, — відповіла я.
— Але серйозно, я що, тепер тутешня Рокова Жінка?

— Поки що — Гостя Долі, — сказала Наїна, — але, боюсь, у тебе буде чимало очей у спину.

Пізніше я пройшлась внутрішніми приміщеннями лонгхауса. Мене зустріли жінки — хтось у простих сукнях, хтось із рушником на голові, хтось — у борошні по лікті. Кухарки, дружини воїнів, доньки. Спершу — насторожено, з обережністю, але варто було мені ляпнути:

— Спокійно, я з світу, де з брудним посудом борються роботи. Це такі машини, які справляються без людських рук.

— Роботи?! — ахнули вони.

І все — лід скрес. Служниця в хустці, на ім’я Брія, простягла мені глиняну кружку з якимось трав’яним настоєм — смачним, з ароматом м’яти. Хтось сів поряд, хтось почав розпитувати.

— Невже у вас і справді є коробки, що світяться, й у них люди танцюють? Ти не жартуєш?

— Телевізор, ага. Ще є «Інстаграм», там люди показують їжу й удають, що щасливі.

— А чоловіки у вас залицяються? Як у наших піснях?

— Та де там. Вони скидають смайлики в дірект і сподіваються на диво.

Ми довго теревенили. Я розповідала про міста, метро, інтернет, навіть заспівала уривок поп-пісні. Хтось попросив навчити «як у вас заплітати коси» й «що таке хайлайтер».

— Обіцяю, — сказала я насамкінець, — покажу вам, як зробити скраб для обличчя з кави й меду. Тільки б каву дістати… А ще навчити вас робити суші…

Вийшовши, я побрела коридорами. Думала про все — про сон, про Тільду, про жінок, яких несподівано зачарувала. Увагу відволікло дивне відчуття — і я врізалась у щось.

Точніше, в когось. Дуже твердого й дуже високого.

Я підвела очі — і ледь не видихнула. Глейв. Біла сорочка, що підкреслює плечі, шкіряні штани, червона коса, мов жива течія полум’я.

— Обережніше, — насуплено сказав він, але голос був м’якший, ніж зазвичай.

— Вибачте… Я… — пробурмотіла я, відчуваючи, як палаю.

Він надто явно збирався піти, але, мабуть, моє збентеження пробило його крижаний фронт. Він затримався. Потім кивнув і пішов.

Я стояла, намагаючись перевести подих, коли раптом відчула… погляд. Озирнулась. Він стояв у проході, дивився на мене. Довго. Уважно.

А потім зник.

А може, й не стояв зовсім?

-От і розгадай цього бовдура, - пробурмотіла я. - Але хтось сьогодні точно засинатиме з думкою про нього...