Читати книгу - "Викрадач вічності"

— А я вже й забув… — пробурмотів Венделл.

— Що ти забув?

— Як… як тут гарно.

— Не вір своїм очам, — мовив Гарві. — Це все ілюзія, пам’ятаєш? Усе навколо.

Венделл нічого не відповів і почалапав до дерев. Його овівав солодкий вітерець: здавалося, він хоче підхопити Венделла й понести в небо, наче пелюстку. А хлопчик і не опирався — слухняно йшов у плямистий затінок.

— Венделле! — гукнув Гарві. — Нам краще триматися разом!

— А я й забув про будиночок на дереві, — замріяно проговорив Венделл, роздивляючись густу крону дерева. — Круто було, пам’ятаєш?

— Ні, — Гарві вирішив, що минуле нізащо не відволіче його від запланованого, — не пам’ятаю.

— Та ну тебе, ще й як пам’ятаєш, — відказав Венделл, усміхаючись од вуха до вуха. — Ми ж стільки зусиль доклали! Злажу нагору, подивлюся, як там наша хатинка.

Гарві схопив його за руку.

— Нікуди ти не полізеш.

— Хочу — значить, полізу, — Венделл висмикнув руку. — Я можу робити все, що забажаю. Ти що, мій хазяїн?

Гарві побачив, що у Венделла посоловіли очі, та зрозумів: Дім уже опанував його друга. Він знав, що й сам не зможе довго опиратися. Це було лише питання часу. А що потім? Начисто забуде, по що сюди повернувся, і стане пустоголовим недоумком, який регоче, мов навіжений, поки з нього висмоктують душу?

— Ні! — відрубав він. — Не дозволю!

— Що не дозволиш? — не второпав Венделл.

— У нас є справа! Мусимо діяти!

— Та яка ще справа? Тобі не байдуже?

— Ні. Якихось п’ять хвилин тому і тобі не було байдуже. Венделле, згадай, що з нами зробили.

Зашелестіло листя.

— А-а-а-а… — зітхнув вітер, наче тільки зараз допетрав, чому Гарві повернувся. Либонь, наступної миті помчить доносити панові Гуду.

Та Гарві було байдуже. Ба більше, ця думка його потішила.

— Уперед! — крикнув він навздогін вітру, що повернув у бік Дому. — Розкажи! Все йому розкажи!

Гарві повернувся до Венделла:

— Ти зі мною? Чи мені йти самому?

— Якщо ти про Дім, то я не проти зайти, — усміхнувся Венделл. — Уже їсти хочеться.

Гарві вилупив очі.

— Ти що, зовсім не пам’ятаєш, про що ми з тобою говорили там, за стіною?

— Авжеж пам’ятаю, — відказав товариш. — Ми говорили, що прийдемо сюди, а потім… потім… — він затнувся, насупився. — Ти сказав, що…

— Венделле, це місце вкрало наші роки — час, що належав нам.

— Як це? — пробелькотів насуплений Венделл. — Адже зараз… зараз… — він знову вмовк, добираючи потрібне слово, — зараз така чудова погода!

Зморшки на його лобі розгладилися, і Венделл заусміхався.

— А не байдуже? Кого це колише? — сказав він. — Тобто кого це колише такого гарного дня? Розважаймося!

Гарві похитав головою. Він лише гаяв дорогоцінний час, а саме цього Гуд із Домом і прагнув. Замість того, щоб марно переконувати Венделла, він розвернувся й попрямував до парадних дверей.

— Зажди! — заволав Венделл. — Чуєш, як пирогом пахне?

Гарві справді відчув аромат, і перш ніж розпочинати пригоду, йому теж захотілося вкинути щось до рота. Так, усі ці спокусливі запахи — лише частина вистави, та живіт неможливо було переконати. У Гарві аж слина потекла.

Усе, що йому лишалося, це згадати про порох, на який перетворилися фігурки, щойно він вийшов з туману на вулицю Міллсепа. Цілком можливо, що пиріг на кухонному столі — з того ж пороху, який тільки здається солодощами. Гарві відчайдушно вхопився за цю думку, адже такі облуди чигали його на кожному кроці.

Гарві піднявся на ґанок і рушив у Дім. Венделл плентався за ним. Щойно вони переступили поріг, двері затріснулися. Гарві перелякано озирнувся. Шкірою пробігся мороз, адже двері зачинилися не від вітру — протягу не було.

Позаду них стояв Ріктус.

Кухар, кіт і труна

— Класно, хлопче, що ти до нас повернувся, — промовив Ріктус зі своєю звичною усмішкою. — Я їм казав, що ти нас не полишиш, та мені ніхто не вірив. «Він кинув нас, — торочили вони, — пішов геть, кинув». Таж мені видніше, — він рушив до Гарві. — Чого б це тобі йти, якщо попереду ще стільки веселощів!

— Я зголоднів, — замимрив Венделл.

— То пригощайся! — вишкірився Ріктус.

Венделл прожогом кинувся в кухню.

— Матінко рідна! — заволав він. — Ви тільки-но погляньте на всі ці ласощі!

Гарві змовчав.

— А ти не голодний? — здивувався Ріктус.

Його ліва брова аж підскочила над окулярами. Він приставив руку до вуха:

— Здається, чую скарги твого порожнього шлунка.

— Де пані Ґріффін? — спитав Гарві.

— Тут, тут, — невимушено відповів Ріктус. — Вона вже старенька. Останнім часом майже не вилазила з ліжка, тож ми вклали її там, де тихо й затишно.

Щойно він це сказав, з вітальні почулося нявчання — біля дверей стояв Тушко. Ріктус насупився.

— Ану тпрусь! — гаркнув він. — Не бачиш, люди розмовляють? Повилазило?

Тушко анітрохи не злякався. Він підійшов до Гарві й почав тертись об його ноги.

— Що таке? — спитав Гарві.

Хлопчик присів і погладив тваринку. Кіт голосно замуркотів.

— Тю, то все кльово й пречудово! — зрадів Ріктус, змінивши гнів на блискучу усмішку. — Тобі подобається котик, котику подобаєшся ти — всі задоволені!

— Я не задоволений.

— І чого ж це?

— Я десь тут лишив усі свої подарунки, та забув, де саме.

— Без проблем, — сказав Ріктус. — Я їх знайду.

— Справді?

— Ще б пак! — закивав Ріктус, переконаний, що його чарівність подіяла. — Адже ми тут саме для цього — щоб виконувати всі твої забаганки.

— Може, я лишив їх у себе в кімнаті, — підказав Гарві.

— Знаєш, мені теж здається, що я бачив їх саме там. Стій тут. Я миттю.

Він погнався на другий поверх, перескакуючи через дві-три сходинки і насвистуючи дурнувату мелодію. Гарві дочекався, поки він зник, а тоді відпустив Тушка й пішов глянути, як там Венделл.

— Диви сюди! — почувся голос, щойно він переступив поріг кухні.

Це був Джайв. Як завжди бадьорий, він стояв коло плити, однією рукою жонглюючи яйцями, а другою підкидаючи млинці на пательні.

— То чого будеш? — поцікавився він. — Солоденького чи гостренького?

— Я нічого не хочу.

— Тут усе смачнюче! — гукнув Венделл. — Спробуй яблучного пирога! Він просто неперевершений!

Гарві мучила ядуча спокуса. Наїдки мали неймовірно апетитний вигляд. Та він знову нагадав собі, що все це — лише пил.

— Трохи згодом, — сказав