Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Дике полювання короля Стаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

336
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дике полювання короля Стаха" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:
двохсот карбованців прибутку на місяць. А середній чиновник отримував сто двадцять п'ять карбованців. У Яновської було де жити і що їсти, але це були неприховані злидні, злидні без просвітку. Я, голоштан, учений і журналіст, автор чотирьох книжок, мав карбованців Чотириста на місяць. І мені не треба було ремонтувати цю прірву — палац, робити подарунки слугам, тримати у відносному порядку парк. Порівняно з нею я був Крезом.

Мені було шкода її, цієї дитини, на плечі якої упав такий непосильний тягар.

— Ви дуже небагата людина, — сумно сказав Дубатовк. — На руках у вас, власне кажучи, залишаються після усіх видатків копійки.

І він кинув погляд у мій бік, дуже виразний і багатозначний погляд, але моє лице не виразило нічого. Та й справді, як усе це могло мене стосуватися?

«Документи передали новій господині. Дубатовк обіцяв дати розпорядження Берманові, потім поцілував Яновську в чоло і вийшов. Ми всі також вийшли в залу, де публіка вже встигла втомитися від танців.

Дубатовк одразу знову викликав вибух запалу, піднесення і веселощів. Я не вмів танцювати якогось місцевого танцю, і тому Яновську одразу помчав Ворона. Опісля вона кудись зникла. Я дивився на танці, коли раптом відчув чийсь погляд. Неподалік від мене стояв худорлявий, проте, видно, міцний молодик, білявий, з вельми приємним і щирим лицем, одягнений скромно, але з підкресленою акуратністю.

Я не бачив, звідки він з'явився, але він одразу сподобався мені, сподобалася навіть м'яка аскетичність у гарному великому роті й розумних карих очах. Я усміхнувся йому, і він, немовби тільки й чекав цього, підійшов до мене великими і плавними кроками, подав мені руку:

— Даруйте, я без церемоній, Андрій Світилович. Давно хотів познайомитися з вами. Я студент… Колишній студент Київського університету. Тепер мене виключили… За участь у студентських заворушеннях.

Я також відрекомендувався. Він усміхнувся широкою білозубою усмішкою, такою ясною і доброю, що лице одразу стало вродливим.

— Я знаю, я читав ваші збірники. Не вважайте за комплімент, я взагалі не аматор цього, але ви мені стали після них вельми симпатичним. Ви робите таку корисну й потрібну справу і добре розумієте своє завдання. Я маю на увазі ваші передмови.

Ми розговорилися і разом відійшли до вікна в дальньому кутку зали. Я запитав, як він потрапив до Болотяних Ялин. Він засміявся.

— Я далекий родич Надії Романівни. Дуже далекий. Власне кажучи, від усього кореня Яновських нині залишилися на землі тільки вона і я, по жіночій лінії. Здається, якась крапля крові цих колишніх дейновських князьків тече ще в жилах Горобурди, але його свояцтво, як і свояцтво Грицькевичів, не довів би жоден знавець геральдики… Це просто родова легенда. А справжня Яновська тільки вона одна.

Обличчя його пом'якшало, стало замисленим.

— І взагалі, усе це дурниці. Всі ці геральдичні казуси, князьки, магнатські майорати. Якби моя воля, я б випустив із жил магнатську свою кров. Це тільки причина для великих покут сумління. Мені здається, це і в Надії Романівни так.

— А мені сказали, що Надія Романівна єдина з Яновських.

— Звичайно. Я дуже далекий родич, і до того ж мене вважали померлим. Я не навідувався у Болотяні Ялини п'ять років, а нині мені двадцять три. Батько відіслав мене звідси, бо я у вісімнадцять років помирав від кохання до тринадцятирічної дівчини. Власне кажучи, це байдуже, варто було почекати два роки, але батько вірив у стародавню силу прокльону.

— То ж як, допомогло вам заслання? — спитав я.

— Ані на шеляг. Мало того, двох зустрічей було досить, щоб я відчув, що давне обожнювання переросло в кохання.

— І як дивиться на це Надія Романівна?

Він почервонів так, що в нього навіть сльози навернулися на очі:

— О!.. Ви здогадалися. Я вельми прошу вас мовчати про це! Річ у тому, що я ще не знаю. Та це й не так важливо, повірте… повірте мені. Мені це неважливо. Мені просто добре з нею, і навіть якщо вона буде байдужою до мене — мені, повірте, буде так само щасливо й хороше жити на землі: вона ж існуватиме на ній також. Вона надзвичайна людина. Довкола неї таке брудне свинство, неприховане рабство, а вона така чиста і добра.

Я усміхнувся від раптового замилування цим хлопцем з добрим і ясним лицем, а він, видно, сприйняв усмішку як кепкування.

— Ну от, ви усміхаєтесь так само, як небіжчик батько, як дядько Дубатовк. Соромно вам…

— Я і не думав сміятися, пане Андрію. Мені просто приємно чути від вас такі слова. Ви чиста і добра людина. Тільки не треба вам ще комусь говорити про це. Ось ви тут вимовили ім'я Дубатовка.

— Дякую вам на доброму слові. Але невже ви думали, що я комусь казав про це, що я такий негідник? Ви ж здогадалися. І дядько Дубатовк також чомусь здогадався.

— Добре, що здогадався Дубатовк, а не Олесь Ворона, — сказав я. — Інакше справа скінчилася б погано для когось із вас. Дубатовку це байдуже. Він опікун. Йому цікаво, щоб Надія Романівна знайшла доброго чоловіка. І він, мені здається, хороша людина, нікому не скаже, як і я. Але вам треба взагалі мовчати про це.

— Це правда, — винувато сказав він. — Я й не подумав, що навіть маленький натяк шкідливий для господині. І правда ваша: яка добра, щира людина Дубатовк! Справжній старий пан-рубака, простий і патріархальний. І такий щирий, такий веселий! І так він любить людей, і нікому не перешкоджає жити! А його мова?! Я коли почую, так мене немовби по серці теплою рукою хтось гладить. Ах, яка добра, добра людина!

Навіть очі його зволожилися, так він любив Дубатовка. І я також був багато в чому з ним згодний.

— Ви довідалися зараз, пане Білорецький, а більше ніхто не знатиме. Я розумію, я не буду компрометувати її. І взагалі я мовчатиму. Ось ви танцюєте з нею, а мені радісно. Розмовляє вона з іншим — мені радісно. Хай тільки їй буде щастя. Але я вам щиро кажу. — Голос його зміцнів, й лице стало, як в юного Давида, який виходить на бій з Голіафом. — Коли я буду за тридев'ять земель і серцем ночую, що її хтось хоче скривдити, я прилечу звідти і, хоч би це був сам бог, розіб'ю йому голову, кусатиму, битимуся до останку, щоб потім тільки приповзти до її ніг І здохнути там. Повірте мені. Далеко — і завжди з нею.

Дивлячись на його лице, я розумів, чому можновладці бояться отаких струнких, чистих і сумлінних

1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике полювання короля Стаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дике полювання короля Стаха"