Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хай береже тебе любов моя,
або ж
Балада про синіх левів
Одразу за селом дерева ув’язалися за Грімовим візком, і вже годі було відчепитися від них аж до самого міста. Кряжисті горіхи, пелехаті берези, простодушні сливи-угорки і черешні-маївки, хитрі й лукаві акації, совісно викупані вночі першим весняним дощем, то пленталися зобабіч шляху, то раптом прудко бігли у світанкову далечінь поля і, зганяючи із себе птахів, піджидали подорожніх на одному із підйомів.
— Розщебеталися, як дівки на танцях, — подумав Грім про безтурботних супутників, перетягуючи візок із прирічанської дороги на міський гостинець. — От мав би зараз тато радість, аби побачив це видовище. — Так же весело, пригадав, було і тої весни, коли батько малював останню картину: “Дереву сняться білі лебеді”.
По асфальтівці візок, доверху вантажений картоплею, побіг швидше, прудкіше, і баба Вариводиха, що досі натужно штовхала поклажу по розгрузлій сільській дорозі, тепер ледве встигала за Грімом.
— Не біжи так, серце з грудей вискочить! — попросила, захекано плентаючись позаду.
— Самі ж говорили, що треба спіхувати, аби до сонця бути у матері, а тепер тормозите. Мені все’дно, — спинив ходу хлопець.
— Так воно так, але сил немає за тобою гнатися…
Перед містом дерева теж помалу гальмували свій біг, а до першої околиці їх допровадили тільки дві молоденькі сливки-угорки, та й ті зупинились. І Грім з бабою пішли вулицями нового мікрорайону зовсім самотні. День суботній, вихідний — мало кому в таку ранню годину хочеться розлучатися зі сном. Гуркочучи візком, довго ходили хитромудрим сплетінням вулиць, доки не зупинилися, як і задумали, до сходу сонця, на протилежній окраїні міста перед жовтим особняком, обплетеним покрученими кущами плюща.
На дзвінок довго ніхто не виходив. Поланя вже почала безпорадно оглядатися, коли врешті грюкнули двері і на доріжці появилася мати. Простоволоса, у легко накинутому халаті, щулячись від вранішньої прохолоди, вона відімкнула хвіртку і, замість привітання, здивовано округлила підпухлі очі.
— Як, ви із візком тяглися через усе місто?! — запитала сердито і, висунувши на вулицю голову, нервовим поглядом оббігала притьмом кожен її закапелок: чи не побачив цей сором хтось із знайомих. — Швидко затягуйте у двір! — наказала мало не пошепки.
— Ми, селяни, народ простий, — виправдовувалась Поланя, уже заносячи із Грімом у підвали мішки з картоплею. — Ми нелукаві, нехитрі, ні від кого не вкрали, чого ж тоді нам соромитись? — знизувала раз у раз плечима.
— А ви подумали про Флора Аністратовича? — сказала мати, застережливо піднявши палець. — Як піднімуть його на глум співробітники, коли дізнаються, що йому із села тягають у візках…
— Ми Флора Каністровича…
Тут Вариводиха затнулася… Це, будь воно трикляте, ім’я і по батькові зятя уже багато років висить над нею, як бич Божий, і ніяк не спроможеться його правильно вимовити. Якось уже й на папірець собі записала і, коли випадала їй черга доглядати сільську худобу, цілими днями, як божевільна, ходила по пасовиську і зубрила: “Фрол Аністратович… Фрол Аністратович… Фрол Аністратович”. Але варто було сховати шпаргалку у кишеню, як замість Фрола Аністратовича на язик чіплялися найнеймовірніші імена. А одного разу навіть не помітила, як у церкві на недільній відправі замість початку глави із Біблії заспівала: “Флор Каністрович”… Відтоді, побоюючись остаточного божевілля, Поланя плюнула і називає зятя, як спаде на гадку.
— Так от ми Фтора Кастратовича… — знову заїло у Вариво дихи…
— Фро-о-л-ла Аністра-р-а-атовича, — із злістю процідила мати.
— Хай буде й так. Ми його дуже поважаємо. Але, думаю собі, ачей його, ну тим, що працюють з ним, бульбу теж не божі птички у хаті несуть, а добувають тяжким трудом, — для певності простягла свої шкарубкі долоні, — такі ж, як і ми, селяни, народ простий, нелукавий…
Коли картопля була занесена у підвал, а візок надійно схований від людських очей у дровітні, мати без жодних емоцій запросила сільських гостей у хату і пішла попереду.
Поланя покірно подріботіла за нею. Як тільки звернули у внутрішній дворик, Грім, вражений, раптом зупинився. Біля входу на веранду, побіч гранітних сходів, на білих мармурових тумбах сиділи, неприродно посміхаючись, два сині леви. Досі — в кіно і під час минулорічної екскурсії у Ленінград — він зустрічав у скульптурах багато цих звірів. Пофарбовані здебільшого у білий і попелястий кольори, вони вражали холодною камінною незворушністю, звіриною могутністю, владичним й зверхнім поглядом на довколишній світ. Можливо, від того, що Грім вперше побачив синіх левів, та ще й у глухому, захаращеному дворику, усміхнені кам’яні звірі здавалися йому до болю нещасними і безпомічними. Вони незмигно дивились із своїх п’єдесталів кудись у безбарвний простір, і в кам’яних очах звірів було стільки живої невимовної туги, що грізні леви, виділося, ось-ось заскімлять голосами бездомних дворняжок.
— Чого став та й очі продаєш? — спитала баба, старанно витираючи перед порогом ноги.
— Звідки вони взялися такі сині? — звернувся Грім до матері, кивнувши на звірів.
— Це Флору Аністратовичу чомусь забаглося, щоб наші леви були синіми, то й пофарбував на свій лад, — відповіла оживлено мати. — Правда, оригінально? Тобі подобається?
— Дуже. Особливо, коли з левів роблять синіх дворняжок, — без тіні іронії сказав Грім.
— Ну, й жартівливий ти в мене, — вперше вдоволено усміхнулася, закриваючи хатні двері.
Роздягнувшись, Грім простягнув матері благеньке пальто.
Стояла перед ним якась розгублена, зніяковіла, й бліді тонкі губи ледь помітно тремтіли. Вона тільки тепер побачила, як син подорослішав за останній час і що на його обличчі виразно окреслилися риси того, який всі ці роки лежав тінню на її совісті. І їй раптом здалося, що з глибини Грімових зіниць на неї наяву пильно, із суворим, невмолимим присудом дивиться Він. Їй стало страшно. Аби перебороти, загамувати у собі ляк, мати поспіхом почепила на вішалку пальто й раптом кинулась до Гріма, обняла його й крізь сльози водночас печально і ніби жартома мовила:
— Який ти в мене уже великий, мужній, красивий. Майже якась ночами і не спить.
— Ого-го, того цвіту розкидано по всьому світу, — одразу прокоментувала Вариводиха.
Мати ж куйовдила синове волосся, гладила його по обличчю, але руки її, нервові рухи пальців здавалися Грімові чужими, холодними й неприродними.
Врешті, приклавши пальця до вуст, мати обережно провела гостей довгим притемненим коридором й посадовила на кухні.
— Фрол Аністратович спить, — прошепотіла. — Вчора допізна тримав нараду, вернувся знервований й тільки під ранок заснув. То вже пробачте, що я вас на кухню.
— Стільки би й біди, — махнула рукою Поланя. — Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.