Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На кухні матір ніби підмінили. Заметушилась біля горшків, включила газову плиту…
Вариводиха втомлено поклала голову на долоню і, зіпершись ліктем на стіл, спостерігала за дочкою, і думки не вельми веселі почали снуватись одна за одною. “Гей-гей, почала в’янути помалу Маргарета… Вже й сивина он холодним промінням подекуди освічує голову, і зрадливі зморшки остюками впилися під очі, поповніла, роздалася… Ось так дивишся-дивишся на своїх дітей і раз лиш видиш, наскільки ти вже й сам постарів”.
Ще ж, бачиться, зовсім недавно повернулась дочка по закінченню інституту в Прирічне вчителювати. Приїхала, як тепер звикли казати, з приданим: дев’ятимісячною дитиною і чоловіком — струнким, красивим молдаванином, художником. Не легінь — блискавиця! За літні канікули — молоді нагодилися в кінці червня — зять встиг половині села перемалювати хати. Кому квітами казковими, що людям і серед зими пахли в снах, кому птахами дивовижними, при яких оселя й сама ставала схожа на птицю, кому зіллям чарівним, яке не в’яло у хаті навіть за найлютішого морозу. Що й говорити — на такі руки лишень би молитися. А восени молоді, взявши один одного з любов’ю під руки, пішли в школу. Маргарета вчити дітей арифметики, а Іван, чи Іон, як дочка звала чоловіка по-молдавськи, малювання.
Поланя ж, виповнена щастям, з погордою проходилась з онуком на руках по селу, і звідусіль їй шанобливо кланялися хати, розмальовані її зятем.
…Мати, упоравшись біля плити, почала наставляти на стіл холодну закуску.
— Ти не дуже печися, Маргаретко, — розраювала Вариводиха. — 3 дому їхали не натщесерце — перед дорогою перехопили.
“І чого вона бреше?” — подумав Грім, спостерігаючи, як баба голодним поглядом бігає по тарілках із смачними наїдками. — “Не на прийом же до міністра приїхала — до рідної дочки…”
— І слухати нічого не хочу! — суворо озвалася мати. — Поки перекусіть, а я візьмуся обід готувати. Тільки руки у ванні помийте. Там і мило, і рушник.
Вариводиха, вдячно посміхнувшись, вискочила із-за столу. І тут перед порогом ненароком зачепила ногою порожнє відро. Металева посудина із страшним дзенькотом вилетіла в коридор і глухо вдарила у двері.
Поланя завмерла і, лячно дивлячись на матір, приросла до одвірка. Скоєне настільки потрясло Вариводиху, що раптом розкрила рот, поворушила губами і ні з того ні з цього бовкнула:
— Фрол Аністратович…
Це був перший у житті випадок, коли баба правильно вимовила ім’я і по батькові зятя.
Мати ж, зібгавши на грудях долоні в кулаки, теж заціпеніла, сторожко прислухаючись, чи не озветься чоловік із спальні. Однак, певне, добряче стомлений нарадою, Фрол Аністратович спав глухим сном.
Грімові спершу хотілося розреготатися, але перед очима болісно спалахнула зовсім інша картина…
… Батько раптово почав хворіти наприкінці весни. Високий, ставний, широкоплечий, він згасав на очах, як свічка. За деякий час на широкому, вилицюватому обличчі зостались тільки очі — великі, виповнені болем. Ночами захлинався страшним кашлем і глухо стогнав від пекучого, різкого болю в грудях. Поїздки по обласних і столичних клініках не принесли полегшення, і все літо пролежав у районній лікарні.
Мати за цей час встигла пересваритися в сільській школі із усіма вчителями, розрахувалася з роботою і новий навчальний рік уже розпочала викладачем математики в міському профтехучилищі.
Восени батька виписали, обнадіявши, що криза скоро минеться…
Грім не раз спостерігав, з якою радістю рідня зустрічала з лікарні когось із сусідів, знайомих. З батьком вийшло чомусь не так. Він приїхав сам на таксі — мати відбула у нагальній справі в область і не змогла хворого випровадити в село.
Вийшов з машини, нерішуче зупинився, з валізкою, біля воріт і довго роздивлявся навкруги, ніби вперше знайомився із обійстям й навколишніми краєвидами.
— Приїхав, Боже мій, приїхав! — перелякано вигукнула баба, зиркнувши у вікно, й гарячково заметушилась.
Бігала з кутка в куток по кімнаті, хапала зі столу непомитий посуд, ставила його знову і весь час з острахом повторювала:
— Приїхав, як же він отак приїхав на мою сиву голову? Що ж тепер робити?
Не збагнувши, що скоїлось, Грім й собі виглянув у вікно.
Біля воріт у непомірно довгому і незграбному плащі стояв батько й гладив черешню — на дереві тріпотіло кілька жовтувато-прозорих листків.
Грім прожогом кинувся з хати, полетів із широко розкритими руками на вулицю і потонув у болючих обіймах худеньких і кістлявих, проте найрідніших на світі рук. Уткнувся головою у груди батькові і заплакав.
— Чого ти, як дівча, розрюмсався. Ану вище голову, будь мужчиною! — бадьоро прикрикнув батько і підняв підборідок Гріма — Ось так! Ми ще з тобою на весіллі онуків не одну чарку спорожнимо, — усміхався.
Але та посмішка на його вустах затріпотіла якось несміливо, непевно, як ті кілька жовто-червоних, давно перезрілих, ще чудом не зірваних вітрами з осінньої черешні листків.
Узимку мати, звинувачуючи тяжкі дороги і посилаючись на справи невідкладні, почала наїжджати додому все рідше. Мовляв, ночувати є де — у подруг, у готелі при училищі — отож, чи варто додавати собі зайві клопоти. Як правило, навідувалась додому тільки в неділю.
Грім помічав, що мати змінилась: при розмові з батьком ставала невдоволеною, кожне слово її дратувало, а інколи доводило до гніву, і в такі хвилини кляла свою долю, надаремне минаючі найкращі роки… Її перестав цікавити син: як займається у школі, чи має в що одягнутися, чи не бракує тепла материнського. А коли від’їжджала з дому, ставала просвітленою, веселою, балакучою і зітхала полегшено, наче позбувалася неймовірного тягара.
Батько кожного вечора, достеменно відаючи, що вона не приїде, все ж таки йшов разом із сином зустрічати дружину. Виходив за село, зупинявся біля закинутої сторожки і до болю в очах вдивлявся у глибінь шляху, занесеного снігами. Певно, все життя він так і залишиться чекати у Грімовій пам’яті: зсутулений, із піднятим коміром, у кишені руками, стоїть, припершись до облупленої стіни. А шляхом все йдуть і йдуть із міста у село юрби пелехатих снігів, і батькова одинока постать німим криком застигає між ними.
З настанням весни до батька почали повертатися сили, а з ними і нестримна жага до життя і роботи. Кожного дня брав мольберт, йшов далеко за околиці села і малював до потемків. Що не встигав зробити завидна, уперто і пристрасно допрацьовував ночами. На виконаних ніжними, мелодійними кольорами полотнах побачене наяву дивно перепліталося із казковим, невидимим для звичайного зору… Батьковим деревам могли снитися білі лебеді, гори на обріях — дивитися на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.