Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 93
Перейти на сторінку:
світ широко розкритими людськими очима, над замріяними у далині селами закохані веселки обнімалися одна з одною… Тільки-но завершував одну картину — брався за іншу. Наче хтось підганяв його, понукував, не давав зупинитись ані на хвилину…

… — Ти, небого, Маргаретко, не слухай, що довкола тебе плещуть. Людський язик без кісток, тому на ньому й найбільше зла, — повчала Вариводиха, дедалі більше пристращуючись до їжі. — Живеш собі, як у раю. А коли й був гріх, то скажи мені, чия душа тільки на праведних сльозах животіє?

— Воно правда, людський язик без кісток, зате ріже по серцю, як найгостріший ніж, — мовила задумливо мати.

— В чужому городі навіть одна травинка очі коле, а свій любий і тоді, коли весь у бур’янах. Сина я тобі вигодувала. Нівроку, здоровий, розумний — і кому яке діло. А що було — у вчорашній день спливло, — безтурботно, наче в’язальними спицями, плела слово до слова баба. — Ми люди сільські…

— Та перестаньте Ви з тими сільськими людьми! — раптом скипів Грім, що досі мовчки й насуплено сидів перед неторканою їжею. — Якщо люди сільські, то що — циклопи, чи замість носа у них хвіст сторчма.

І тут у коридорі пролунав телефонний дзвінок… Якось тихо, благально, наче просячи милостині… Мати невдоволено встала й, лайнувшись, неспіхом вийшла.

— Ало… Добрий день… Немає вдома Фрола Аністратовича, — пролунав через хвильку її роздратований голос. — Кажу, немає… Він мені не відчитується, куди їде… Може, в понеділок буде… Будьте здорові…

Увійшла у кухню зовсім спохмурніла, поправляючи пасмо волосся.

— Просто не розумію, що за людина. Дзвонить і дзвонить — спасу нема.

— Хто? — гулькнула цікавими очима Вариводиха.

— Фрола Аністратовича дядько. Ще давно, коли Фрола Аністратовича батьки померли з голоду на Поволжі, цей дядько забрав його з сестрою до себе на Україну. Ну добре, вигодував, виростив… Спасибі тобі, чоловіче, низький поклін до землі… і будь здоровий. Так ні, все життя, як реп’ях… Фроле Аністратовичу, поможи з пенсією… поклопочися за шматочок землі, бо душа на старість терням заросте без неї… А тепер у сина його рідного щось у сім’ї не ладиться. І вже третій день: “Де Фрол Аністратович. Він старший, хоч і зведений, брат. Авторитет”. На мою правду, таке ніби у Фрола Аністратовича не було більш важливих справ, — злилася мати.

“На твою правду…” — подумав Грім і перед ним, як світло дня нинішнього, спливала її правда…

… Того суботнього вечора батько з Грімом повернулися з етюдів ще завидна. Біля порога їх зупинив крик, що долинав з хати… Сварилися мати з Поланею.

— Я не можу більше з ним жити, не можу, чуєте! Кожного тижня вертатися до мерця, коли в мене є людина, яку люблю, без якої не можу…

— Побійся Бога! Я ж тебе не неволила, не гнала з-під батога заміж! А тепер така ганьба на мою старість — при живому чоловікові!..

— А який з нього толк навіть живого?! — перервала мати сердито. — Усе з тими божевільними картинами носиться і який зиск… Та й не жилець, чуєте, не жилець він уже на цьому світі!

Гримнула дверима й вибігла у сіни і тут на порозі зустрілася з чоловіком і сином.

— Господи! — скрикнула і перелякано прикрила долонею рота.

А далі із жахом в очах почала задкувати в глиб сіней. Батько незмигно дивився на неї. Обличчя його було жовто-кам’яне, незворушне, і тільки сині жили набухли і нестримно пульсували на лівій скроні.

Мати забилася в куток сіней і чекала, чекала чогось страшного… Але батько мовчки минув її, зайшов у свою кімнату і зачинив на ключ двері. І тут вона не витерпіла. Рвонулася до дверей і почала гамселити по них кулаками.

— Чого ти мовчиш? Ну скажи, скажи хоч слово, або вийди і забий до смерті! — благала, ридаючи, перед дверима.

… — Треба було її стерегти, не допустити цього, — голосила на всю хату другого дня Вариводиха, заламуючи руки.

— Коли її не вберегла моя любов, тут ніяка сила запомогти вже не могла, — відповів батько…

… Тільки мати вмостилася за столом, як знову озвався телефон. На цей раз дзвінки лунали суворо, сухо й вимагаюче. Матір’ю аж підкинуло — схопилася й притьмом полетіла у коридор.

— Слухаю… Добр-и-и-й де-е-нь, Степане Петровичу, — залився співом голос матері. — Дома, звичайно, дома. Тільки ще ніжиться в ліжку… Так, так… нерви заспокоює… Секундочку почекайте — зараз покличу.

Відклала трубку і обережно привідчинила двері спальні.

— Аністра-атовичу! — проспівала протяжно. — Тебе до телефону Степан Петрович! — І навшпиньках увійшла у кухню.

Поланя відклала виделку і питальним знаком насторожилась.

— Начальник Флора Аністратовича, — пояснила пошепки мати.

Прокашлюючись, зі спальні, у розмальованому бегемотами халаті, вийшов Фрол Аністратович. Але перш ніж підійти до телефону, мигцем зазирнув на кухню. І тут сите, розкішне обличчя його, чи від перерваного сну, а чи від побаченого скривилось, як маска індійського божка.

— Др-р-растє! — буркнув у стелю.

Поланя вмить злетіла із стільця і так догідливо усміхнулася, що Грімові здалося: візьми в цю мить Аністратович в руки голку і накажи бабі пролізти крізь металеве вушко — вона б волосинкою проскочила, променем пролинула.

— Добридень, добридень, — пролебеділа і, гарячково шукаючи в пам’яті ім’я зятя, знову встругнула: — Добридень, Флорію Акастратовичу, — і плеснула себе по губах. — Вибачте, ми, знаєте, селяни, не все правильно можемо…

Флор Аністратович зміряв її не вельми доброзичливим поглядом — мовляв: бачу, що не все можете, — і мовчки подався до телефону. Грім із цікавістю підмітив: коли Фрол Аністратович рухався, бегемоти на його халаті смачно позіхали.

Вариводиха винувато зиркала спідлоба на матір й чекала від неї щонайгіршого, але дочка таким запобігливо-уважним поглядом дивилася у коридор, де розмовляв Флор Аністратович, що, здавалося, аби блискавиця шугнула перед нею, все одно б не зреагувала.

Щось занило — тупо і боляче — Грімові у грудях. Відтак цей несподіваний й неусвідомлений біль немов вивергся із душі назовні. Натомість відчув у собі дику злорадність й люте торжество…

… Після останньої зустрічі батько не бажав бачитися з матір’ю.

Сили, нестримна жага до життя, роботи, що так раптово спалахнули в його виснаженому хворобою тілі, невмолимо і невідворітно почали згасати.

Забравши із собою Гріма, він повернувся до своєї матері в невеличке молдавське село, закинуте, немов вітром перекотиполе, в далекий закапелок сорочинських степів.

…Це сталося погожої осінньої днини, одразу після обіду. Син із батьком сиділи на призьбі і лущили кукурудзу. Баба Нуца поралася в хаті біля печі, аби назавтра, у вихідний, не возитися з горшками.

1 ... 21 22 23 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"