Читати книгу - "Таємне джерело"

Та перехрестила, чого Князевич бачити не міг.

10

Божа кара

Коли Ігор повернувся до вранішнього кабінету, зрозумів – йому не здається, майор Орест Пилипів таки терпляче чекав на нього. Отже, не просто напевне знав, про що розповість київському гостеві пані Анеля, а навіть передбачав її натяки. І був готовий пояснювати далі, відкриваючи Князевичу таємниці слідства.

– До коньяку, може, готовий? – поцікавився ввічливо.

– Ти його вже скільки за цей час випив, признаєшся? – Ігор сів на стілець, для чогось глянув через плече, переконавшись – двері зачинені. – Значить, колего, давай тепер начистоту. З усіма трьома померлими не все було гаразд, правда?

– Припустімо.

– І ваші тут не горіли бажанням доповідати в Київ непотрібну правду. Вам дуже треба, щоб київський, не місцевий, людина з міністерства, сам про все дізнався і доповів через голови? А ви тут тільки підштовхували, направляли, натякали, недоговорювали…

Пилипів тут промовчав.

– Слухай, майоре. Тобі, – Князевич тицьнув у нього пальцем, – треба б знати: я такий самий, як ти. Як ми всі тут, у нашій державі і в нашій системі. Самому дали по рогах, коли виловив не бажану там, – кивок угору, – інформацію та дав їй рух. Згоден, у себе в Києві, в міністерстві, близько до великого начальства, ми можемо більше собі дозволяти часом та забувати іноді про обережність. Ви ж тут боїтеся, не ризикуєте, і я особисто тебе, Пилипів, розумію. Але якщо в усіх трьох пір’ячко на писку і закалялися вони серйозно, історія у світлі оповідок, розказаних вашою панею, звучить уже інакше. Іншого змісту набуває, ти згоден? Кара Божа за гріхи. Ти, працівник міліції, мужик із досвідом, у це віриш? – Він відсапнув. – Знаєш, у що готовий повірити я? Хтось користується цим, уявляє себе Богом і вирішив карати грішників. Причому не всяких, лише комуністів і наближених до них. Це вкупі розходиться колами. Народ тут забобонний, любить казки, як я бачу. Ось звідки всі ці передбачення про Божу кару, яка впаде на голови комуністів, і швидкий кінець нашої влади. Згоден із цим?

– Майже, – обмежився короткою відповіддю Пилипів.

– Що значить – майже?

– Поясню. Спочатку розберімося з нашими грішниками. – Тепер прийшла майорова черга говорити. – Звісно, ми перевіряли особисте життя кожного з трьох. Випливло те, на що раніше ніхто не наважувався звертати нічию увагу, але про що знали, як то кажуть, усі. Новицька Софія Григорівна, кандидат наук, член КПРС із тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, викладач наукового атеїзму в педагогічному інституті імені Ярослава Галана. Самотня жіночка, не дуже сама з себе, скажімо так… З певного часу полюбляла молоденьких вродливих студентів. Хлопців у педах традиційно менше, особливо на філології. До їхньої честі, лягати з нею погоджувалися далеко не всі. Але тому, хто відмовляв, нічого доброго з наукового атеїзму не світило. Незалік, нескладений іспит, перескладати приватно, на дому, розумієш, про що я?

– Ніхто нічого їй сказати не міг, я так думаю.

– Не міг. Заступник секретаря парторганізації, сам розумієш. До того ж заяв від студентів не було, та й не могло бути. І тут недавно ось яка історія вилізла. – Орест закурив. – Пацан, Антон Мазур, двадцять років. Не такий вже щоб зовсім пацан, але… Мав відстрочку від армії, бо вступив до вишу. Новицька накинула на нього оком, здоровий такий сільський леґінь, наче кров із молоком. Не піддавався, бо там родина дуже суворих правил. Софія Григорівна пішла за своєю звичною, так би мовити, схемою – перескладання іспиту в неї вдома. Нікого, звісно, там не було, але, за неперевіреною інформацією, баба зовсім втратила розум і хлопця, вважай, зґвалтувала. Антоша долає сором, іде в ректорат. Що він там кому говорив – теж невідомо. Тільки вилетів бідака з інституту за короткий час. Потрапляє відразу ж під осінній призов, торік це було. Посилають нашого Мазура служити не кудись, а в Забайкальський військовий округ. Ось улітку привезли інвалідом. З ким він там завівся, за ким не хотів ліжко прибирати, чиї шкарпетки не забажав прати, кому не захотів коритися, де шукав справедливості – я тобі зараз теж не скажу. Факт лишається фактом: зараз хлопчина лежить у Кременці в лікарні, і лікарі не можуть нічим батьків обнадіяти. Може, встане. Може, ні.

– Офіційно це як подали?

– Травмування під час несення строкової служби в збройних силах. Для чого щось комусь додатково пояснювати? Новицькій, певна річ, нічого. З нею навіть на парткомі ладком не побалакали.

– Хлопець…

– Із села Гайворон, капітане. Ти правильно подумав.

Лише тепер Князевич розстебнув плащ, потер неголене підборіддя.

– Далі розказуй.

– Далі простіше, набагато. Лизгунов Андрій Іванович, у повоєнний час командував винищувальним загоном МДБ. Особисто розстрілював бандерівців як ворогів радянської влади, чим вельми пишався. Казав уже тобі – дуже любив виступати, особливо перед школярами. У Гайвороні теж бував не раз. А там село… Як тобі сказати… Майже в кожній хаті хтось підтримував бандерівців, а чоловіки – ті практично всі пішли в ліси. Нічого тобі більше не говоритиму, Ігорку, край у нас такий, непростий у цьому плані. Але виглядало це таким чином: приїде Лизгунов у село, йому наженуть у клуб людей, і він вихваляється, як убивав їхніх дідів, навіть чиїхось батьків.

– Значить, його могло ненавидіти все село?

– Не могло. Ненавиділо. Сам розумієш, причину я в жодній доповідній не напишу, мені її тут-таки в КДБ покажуть. Зачитають із вираженієм…

– Гаразд. Із Боровчуком що?

– З комсомольцем? Найпростіше – дівчину зґвалтував. Шкільну вчительку, молоду. Зі свого ж села. Вона батькам не признавалася, втекла ніби на якісь там курси, хто це перевірить. Сама ж аборт зробила, підпільний. Потрапила туди якась інфекція, ледь відкачали. Але дітей, кажуть, у неї вже ніколи не буде. Батько ходив куди слід, там йому пояснили, як змогли: Юрко Боровчук не міг такого зробити, він комсомольський активіст, кандидат у лави КПРС, і з ким там його донька загуляла, хай сам розбирається. Ще згадували щось про моральне обличчя молодих радянських вчительок, таке… Інакше це звинувачення легко можна подати наклепом на владу. Знаємо, значить, ми тут вас, бандерівців прихованих.

– Чому з Боровчуком сам на сам не розібралися?

– Тато намагався. Той сказав: піде та напише заяву, мовляв, на нього, комсомольського ватажка, скоєно замах із антирадянських міркувань. Чоловік не захотів бруднити рук.