Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

— Максе! Я вдячний тобі за теплу зустріч, але не можу гаяти часу! Мініпути в небезпеці! — промовив хлопчик похмуро, як службовець похоронного бюро.

Його слова зруйнували розм'яклу атмосферу, і дівчата, не відаючи, як діяти, потяглися поглядами до Макса.

— Мініпути в небезпеці? Ти певен? Ще вчора я продав їм кілька сотень квітів для щорічного свята маргариток, — здивувався господар дому.

Тоді Артур розповів йому й про павучка, й про листа на рисовому зеренці, що закотилося в щілину між дошками, й про паніку, яка настала опісля цього, і навіть про те, з якою швидкістю він біг уночі до дідуся…

— … А потім там найшла ця бісова хмара! І не можна було упіймати променя! Тоді воїни пропустили мене через ліани — і ось я тут! Мені дуже жаль, що пошкоджено твою стелю… — поспіхом пояснив Артур.

Ніколи не мандрувавши з одного світу в інший, Макс мало що зрозумів із хлопчикової оповіді, а тому замислився. Потрапивши минулого разу в країну міні-путів, Артур вигнав Жахливого У, тобто нема кому погрожувати мініпутському народові. Не чув Макс і про повінь (мініпути ж не вміють плавати). І в перспективі ніхто нічого не збирався руйнувати… Навіть прохолодне літо готове поступитися місцем осені…

— А ти певен, що їм і справді непереливки? — сумнівається Макс.

— Я зрадію, якщо там все гаразд… І побачуся із Селенією, Мотлохлюшем та королем, — відповів Артур. А потім по-дитячи наївно спитав Макса: — Ти допоможеш мені дійти до воріт мініпутської столиці?

Максові це не до шмиги. Зважаючи на товариство кльовочувачок, він не збирався у подорож. Одначе, поміркувавши, вирішив, що, мабуть, Артур каже слушні речі, і мініпутам слід допомогти.

— Гаразд! Я проведу тебе до воріт, але там ми й розпрощаємося! В мене сьогодні багато роботи, — прохрипів він.

— А що це за робота? — спитав Артур, бо ні на мить не може уявити Макса з інструментом у руках.

Кльовочувак узяв його за плечі і відвів убік.

— Сьогодні — чоловічий день. І я мушу бути з цими дамами. Вони повідомлять мені свої проблеми, а я їх уважно вислухаю, похитуючи головою, ніби розумію, про що йдеться, і потім пообіцяю все владнати. Сподіваюся, ти розумієш?

Артур нічого не розуміє.

— Хіба в цих красунь бувають проблеми?

— О! Навіть не сумнівайся! Можеш мені повірити! — відповів Макс, пронизуючи поглядом небо. — Та основне, їх треба підбадьорити, підтримати… поніжити… дійшло?

Артур остаточно заплутався. І нема чого дивуватися: щоб розумітися на жіночих проблемах, треба мати життєвий досвід, а йому ж тільки десять літ!

— Дорогою я тобі все поясню! — відповів Макс, не бажаючи розтлумачувати очевидне.

Натягнувши на себе яскраву камізельку, він підштовхнув Артура до дверей. Певно, Макс переймається тим, що, незважаючи на його могутню тілобудову і оригінальну зачіску, хтось може не звернути на нього уваги.

— Спокійно, дівчатка! Всім залишатися на своїх місцях! Я проведу Артура і зразу ж повернуся.

Побачивши, що принц покидає їх, Лала печально поглянула вслід. Тепер вона схожа на троянду, яка втратила першу пелюстку. А в хлопчика, певно, розкололося навпіл серце, і він, склавши його докупи, тремтячими руками намагається склеїти…

— Ходімо! Поквапся! — потягнув за собою хлопчика Макс — На Лалу ліпше не дивитися, а то вона загіпнотизує! Позаздривши такому її хисту, нещодавно повісилася місцева кобра!

Артур ледве відірвав свій погляд від Лапи і зрозумів, що його вже загіпнотизували.

— Якщо милуватимешся її усмішкою понад п'ять хвилин, забудеш і своє ім'я… О! Перевірмо: то як тебе звати? — стривожився Макс.

— Ммм… Артур… Артур Гігантик!

— Прекрасно! — вигукнув Макс, задоволений відповіддю. — А тепер — уперед!

Авто з баранячою головою мчить крізь ніч, а точніш — рухається з усією притаманною йому швидкістю. На щастя, матір більше не нудить. Батько послухався її і перестав петляти, як заєць. Якийсь час він навіть знизив швидкість, а потім знову пустив усіх коней галопом. Бо коли цим авто їхати не з максимальною швидкістю, то швидше буде йти пішки.

Двигун спокійно вуркотить, а пасажир на задньому сидінні дає хропака під ковдрою.

— Щось я змерзла, — промовляє мати.

Одначе чоловік не пропонує ввімкнути пічку. Коли її вмикаєш, тоді сідає акумулятор, збільшується опір і витрата бензину, а все це разом влітає в добру копієчку. Чоловік би виголосив цілий список причин, через які він не буде вмикати опалення.

— Візьми ліпше ковдру з хлопчика! Він міцно спить, тому не відчує холоду, — знайшов вихід Франсуа.

Матері не дуже хочеться забирати ковдру в сина… Одначе він і справді міцно спить… А після такого важкого початку мандрівки вона теж має право хоч на крапельку комфорту. Подолавши сумніви, вона потягла за край ковдри. І пронизливо заверещала! Франсуа здригається і починає скажено обертати кермо, щоб ні в кого не врізатися, хоча дорога попереду — як пустеля.

— Що тебе так вжалило? Чого репетуєш, як різана? — розгнівався чоловік, отямившись і зрозумівши, що нічого такого не сталося.

— Артур… він… він перетворився на пса! — з жахом у голосі вигукує мати.

Франсуа рвучко загальмував, буквально ставши ногами на гальма. Бідолашні гальма! Оглянувшись, він побачив на задньому сидінні Альфреда, який і не збирався оправдовуватися, а лиш весело замахав хвостом. Пес переконаний, що потрібно вдавати радість від зустрічі, хоча вони, судячи з похмурих лихих облич, не дуже раді його бачити.

— Але ж це не Артур! Це Альфред! — понервовано гукнув Франсуа-Арман.

— Так? Справді? Вибач мені… Я не роздивилася в темряві… — бубоніла мати, чіпляючи на носа окуляри. Почувається вона по-ідіотськи, і є на те причина: сплутала сина з псом!

— Але якщо пес тут, то де, хай йому біс, Артур?! — таке запитання постало перед батьками.

Франсуа зазирає під сидіння, за водійське крісло і, нарешті, зупиняє авто, вискакує з нього і тричі обходить навколо… Нікого і нічого…

— Та не міг же він випаруватися! — сердиться батько, якого вже бісить чергова порція магії. Ні, йому ніколи не подобалися такі загадки. А тим більше — сюрпризи. Сюрпризи, які влаштовує дружина. А зникнення Артура — хіба це не її вибрики?

Він пригадав той час, коли вона повідомила про майбутню щасливу подію. Тоді чоловік повелів їй розтлумачити, на що вона натякає. І жінка відповіла, що в них народиться дитина. Франсуа поцікавився, про кого йдеться: про хлопчика чи про дівчинку.

— Я не знаю! — розгублено промовляла бідолашна жінка впродовж цілих дев'яти місяців, бо в ті часи ще не визначали стать майбутнього немовляти.

Батько їй не вірив. Як можна виношувати в собі когось,