Читати книгу - "Худий"

— Я виправдаюсь у разі потреби. Всі ці алібі не виглядають переконливими, але так буває майже завжди, якщо алібі правдиве, А що Нунгейм?

Гілд здивувався:

— А він чому вас цікавить?

— Я чув, він накинув оком на дівчину.

— Звідкіля ви це взяли?

— Кажуть.

Гілд насупився:

— Надійні джерела?

— Так.

— Що ж, — неквапом проказав він, — його ми можемо розікласти по кісточках. Але послухайте, чому ви так присіпалися до всіх? Невже певні, що Уайнент не вбивав?

Я відповів те саме, що і Стадсі:

— Ставлю сто проти ваших п'ятдесяти, що ні.

Якийсь час він похмуро дивився на мене, а тоді зазначив:

— Принаймні пропозиція. I хто ж тоді, на вашу думку?

— Цього я ще не знаю. Зрозумійте, мені нічого не відомо. І я зовсім не стверджую, що Уайнент не вбивця. Просто все свідчить на його користь.

— Роз'ясніть, будь ласка. Що саме?

— Можете називати це інтуїцією, — почав було я, — але…

— Я не збираюся ніяк це називати, — запевнив він. — Як на мене, ви чудовий детектив, і я із задоволенням вас вислухаю.

— Це скоріше не пояснення, а саме запитання. Ну, скажімо, таке: скільки часу минуло, відколи ліфтер привіз місіс Йоргенсен на поверх, де жила Вулф, і до того, як вона знову покликала його і сказала, що почула стогін?

Гілд роззявив рота.

— Невже ви гадаєте, що вона могла?.. — закінчення запитання повисло в повітрі.

— Гадаю, могла. Я б хотів також знати, де був Нунгейм. Бажав би мати відповіді на запитання, поставлені Уайнентом у його листі. Мене цікавить різниця в чотири тисячі доларів з п'яти, що Маколей вручив дівчині, а вона передала Уайненту. І звідки в неї взялася обручка?

— Ми робимо все, що в наших силах, — сказав Гілд. — Мені… Єдине, про що б я хотів знати: чому Уайнент, якщо він не вбивав, не прийде до нас і про все не розкаже?

— Можливо, через те, що місіс Йоргенсен запрагне знову його засадити в психушку. — Я замислився. — Сподіваюсь, ви не просто повірили на слово Герберту Маколею, що той чоловік в Аллентауні не його роботодавець?

— Ні. Той був набагато молодший за Уайнеита, волосся не фарбоване, ще не сиве — зовсім не схожий на фотографії, які ми мали. — Гілд наче щось вирішив. — Маєте годину-другу?

— Так.

— Чудово. — Він підвівся. — Я зараз накажу хлопцям перевірити те, про що тут ми говорили, а тоді ми з вами зробимо кілька візитів.

— Згода, — відказав я, і він вийшов з кабінету.

З кошика для паперу я витяг свіжий «Тайм» і подивився колонку «Різне». Там було оголошення Маколея: «Абнер. Так. «Кролик».

Коли повернувся Гілд, я спитав у нього:

— А що помічники Уайнента, з якими він працював у лабораторії? Їх знайшли?

— Так, але вони нічого не знають. Уайнент звільнив своїх двох помічників у кінці тижня, перед від'їздом — відтоді вони його не бачили.

— А над чим вони працювали до закриття лабораторії?

— Над якимось різновидом чи то фарби, чи то фарбника, що не втрачав би зелений колір. Точно й не знаю. Якщо треба, то з'ясую.

— Це не суть важливо. І багато цього було там?

— Сказати б, як на хорошій виставці. Гадаєте, лабораторія може мати якесь відношення до вбивства?

— Все може мати відношення.

— Мгу. Що ж, ходімо!

16

— Передусім, — повідомив Гілд, коли ми вийшли з його установи, — зазирнемо до містера Нунгейма. Він мусить бути вдома: я наказав йому чекати мого дзвоника.

Містер Нуигейм жив на п'ятому поверсі темного, сирого ї смердючого будинку біля гуркотливої надземки на Шостій авеню. Гілд постукав.

За дверима заметушилися, потім чоловічий гугнявий голос роздратовано спитав:

— Хто там?

— Джон, — відповів Гілд.

Маленький блідий чоловічок тридцяти п'яти — тридцяти шести років, у самій спідній сорочці, синіх кальсонах і чорних шовкових шкарпетках обережно прочинив двері.

— Я не чекав вас, лейтенанте, — прогугнявив він. — Ви обіцяли подзвонити.

Він виглядав переляканим. Маленькі чорні, близько посаджені очі, широкий рот з тонкими невиразними губами, довгий, аж надто гачкуватий ніс, що вільно звисав долу, наче не мав кісток.

Гілд узяв мене під лікоть, і ми зайшли. Ліворуч крізь відкриті двері виднілося незаслане ліжко. Ми ступили до ницої й брудної вітальні — скрізь валялися газети, одяг, брудні тарілки. Праворуч, у ніші між водопровідною раковиною і плитою, стояла жінка з гарячою сковорідкою в руці. Це була окостувата, опасиста руда молодиця років двадцяти восьми, позначена якоюсь вульгарною звабою, в пожмаканому рожевому кімоно і рожевих, потертих, викривлених пантофлях.

Гілд не представив мене Нунгейму і не звернув уваги на жінку.

— Сядьмо, — запропонував він і, відсунувши розкидану одіж, примостився на краєчку дивана.

Я скинув шмат газети з крісла-гойдалки й сів туди. А що Гілд не зняв капелюха, то я теж не поспішав цього робити.

Нунгейм підступив до стола, де стояла пінтова пляшка з віскі на денці й дві склянки, і запропонував:

— Вип'єте?

Гілд скривився.

— Тільки не цю бридоту. Чому ти мені збрехав, ніби знав ту Вулф тільки наочно?

— Бо саме так і було, лейтенанте, слово честі! — Він двічі покосився в мій бік і знову вирячився на Гілда. — Може, я там привітався з нею чи запитав, як справи, — при зустрічі, та й усього. Свята правда.

Жінка в заглибленні глузливо пирскнула так само насуплено. Нунгейм рвучко обернувся до неї.

— Ну ти, — просичав він люто, — закрий пащеку, в зуб дам!

Молодиця пожбурила в нього сковорідкою, що просвистіла повз і вдарилася в стінку. Краплі жиру і яєчного жовтка бризнули на стіну, меблі й підлогу.

Нунгейм посунув до жінки. Не підводячись, я виставив ногу й підчепив його. Він гепнувся на підлогу. Жінка схопилася за сікач.

— Досить! — прогарчав Гілд, так само сидячи на дивані. — Ми прийшли поговорити, а не спостерігати брудну чвару. Встань і візьми себе в руки!

Нунгейм повільно підвівся.

— Вона мене до сказу доводить, як вип'є. Цілий день дратує. — Він поворушив правицею. — Схоже, я розтяг зв'язки.

Молодиця протупотіла повз нас, не дивлячись ні на кого, і, зайшовши до спальні, хряснула дверима.

— Можливо, якби ти не упадав за іншою спідницею, — зауважив Гілд, — то не мав би зараз неприємностей.

— Це ви про що, лейтенанте? — здивовано спитав Нунгейм з образою в голосі.

— Про Джулію Вулф.

Блідий чоловічок обурився:

— Та це брехня, лейтенанте! Той, хто таке каже…

— Як бажаєте, — урвав його Гілд, звертаючись до мене, — врізати по цій пиці, то хай вас не бентежить