Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Між двома містами й державами — як і тепер між Тунісом і портом Бенгазі — лежала піщана земля. Не було на ній ані річки, ані гори, яка позначила б кордон; через те обидві держави встряли у велику й довгу війну. Війська й флот обох сторін зазнавали поразок, обидві держави значно ослабили одна одну. Вони стали побоюватися, щоб хто інший не напав зненацька на переможених або на виснаженого переможця. Тому під час перемир'я вирішили, що певного дня з обох міст вийдуть посли. І місце, де посли зустрінуться, буде кордоном обох народів.

З Карфагена послали двох братів Філенів. Брати дуже квапились. Їхні ж суперники йшли набагато повільніше. Сталося так через забарність чи випадково — невідомо. Адже в наших краях негода може затримати людину в путі так само, як і на морі. Відомо також, що коли навальний вітер зненацька здійме пісок у місцях пласких, без рослинності, то цей пісок, гнаний зі страшною силою, заліплює вуста й очі, заважає дивитись.

Коли посланці з Кіренаїки побачили, що забарились, то, боячись кари за своє недбальство, звинуватили карфагенян, ніби ті вийшли з свого міста передчасно. Вони намагалися заплутати справу й взагалі ладні були на що завгодно, аби не повертатися додому з поразкою. Коли ж Філени зажадали інших умов, зрозуміло, пристойних, греки (бо мешканці Кіренаїки були грецькі колоністи) сказали: або карфагенян закопають живцем на тому місці, де вони вимагають кордону для свого народу, або посланці Кіренаїки просунуться до того місця, яке їм буде до вподоби. Філени погодилися на цю умову й пожертвували своїм життям заради вітчизни. На місці загибелі братів Філенів карфагеняни засвітили вівтарі, віддаючи належну шану їхній пам'яті.

Кінчивши оповідати, марабут лагідно всміхнувся. Він побачив, як хлопчики схвильовано вдивлялися в близький берег.

Звичайно, марабут з тріполійської мечеті Мекилового сина знає багато історій, як і кожен старий, мудрий і поштивий муж.

Але дивно, що цей бідний тріполійський проповідник розповідає своїм малим вихованцям про героїчні вчинки якихось стародавніх поганських патріотів.

У Тріполі взагалі мало що знають про цього скромного проповідника переслідуваної секти. Він відомий тільки своїми полум'яними проповідями, багатими на приклади з історії країни. Його проповідями цікавляться освічені гості, які приїздять до Тріполі-ель-Акса. Приїжджі ніколи не проминають нагоди відвідати марабутів дім. А часто навіть живуть у нього по кілька тижнів.

Мало хто, однак, знає, що ім'я скромного дідка з мечеті Мекилового сина — Абу-Закарія, тобто отець Захарій, і що був він один із найславетніших професорів університету Аль-Азгар — «Мечеті Морської зірки» в єгипетському Каїрі.

Але минуло багато часу відтоді, коли замолоду, вивчаючи таємні папери в державному архіві царградської Академії, він дійшов висновку, що колись страхітливе могуття турецьких султанів з кожним роком наближається до невідворотної загибелі. І що імперія незабаром шматок за шматком стане здобиччю інших держав.

За надзвичайні здібності Захаріашеві ч згодом надали звання професора славнозвісної мусульманської школи в Єгипті. І там він незабаром обстоює такий погляд: відродити на неосяжних просторах магометанської Північної Африки свідомість спорідненості всіх близьких племен, які живуть тут щонайменше тисячу років!

Професор Захаріаш почав викладати своїм учням нечувані речі.

Інші професори дорікали йому за це й зі страху перед гнівом царградських властей виказали його турецькому султанові.

Але саме в цей час імператор Наполеон захопив Єгипет. Для султана це нагода. Він посилає професора до Парижа викладати історію релігійних воєн. Проте наступні фатальні роки Наполеонової слави тільки впевнили молодого вченого в тому, що Європа вже ступила на шлях перемог і що кінець панівного становища Оттоманської імперії на Сході наближається семимильними кроками.

Професор Захаріаш повернувся до університету Аль-Азгар у Каїрі ще войовничіший, ніж пішов звідти, — у Європі він ще більше упевнився, що пробудження національної самосвідомості є рушійною силою сучасного прогресу. А під владою турецької імперії, як відомо, стогнали десятки різних народів.

Проте дальша педагогічна діяльність натхненного апостола Захаріаша була небажана властям. Його викликали в Царград до самого падишаха, щоб Захаріаш висповідався і або зрікся своїх шалених ідей, або виїхав на чужину. Захаріаш волів краще вигнання. Він відмовився від майна, титулів, імені, що зв'язувало його з династією марокканських султанів, і оселився в Тріполі як звичайний мулла.

Отаке минуле сімдесятирічного «живого святого», про яке знають дуже мало втаємничених.

Тим часом в турецькій імперії сталося нещастя. Року 1826 султан Махмуд II наказав розстріляти ядро свого імператорського війська, знамените яничарство, за цілковиту ненадійність.

Тоді було страчено понад п'ятнадцять тисяч чоловік і понад двадцять тисяч вигнано. З цього скористався російський цар, армії якого дійшли аж до Дрінополя. Скористався з цього й Мехмед Алі, який напав на свого володаря. Туреччина втратила Грецію й змушена була відмовитися від панування як над теперішньою Румунією, так і над Єгиптом, де Мехмед Алі став хедивом — віце-королем.

За два роки до початку нашої розповіді (р. 1839) новий володар — сімнадцятирічний султан Абдул Меджід через чотири місяці після вступу на трон визнав політичні права християн на Балканах і, незважаючи на це, розпочав нову війну з царем. У Боснії, Албанії та Курдистані виникали заворушення.

Всі реформи прогнилої Оттоманської імперії приходять запізно.

Тріполійський марабут, у минулому славнозвісний професор, давно знав, що так воно станеться. Але під час плавби оті важкі думки поступаються місцем розповідям про минуле земель, повз які пропливав корабель.

Тож коли наприкінці Третьої і останньої війни, що їх римські історики називали Пунічними, бо глузливо перейменували карфагенян на пунів, Карфаген упав під бронзовою п'ятою римських легіонів, місто зрівняли з землею, спалили — і навіть місце, де воно стояло, кажуть, посипали сіллю. Так, те саме місце, де здіймалися в небо оздоблені золотом і самоцвітами храми, пануючий над морем сенат Мізраг Еле, палац всемогутнього Адміралтейства та інші пишні громадські споруди й схожі на замки будинки найбагатших родин старого світу, оточені по схилах пагорбів райськими садами…

Бачите! Римляни, яким Карфаген заступив шлях до панування над стародавнім світом, ненавиділи його не на життя, а на смерть. Адже Рим, розбагатілий тільки після поразки Карфагена, під час тієї війни кілька разів сам був на волосинку од загибелі. Хоча б, приміром, тоді, коли славнозвісний полководець карфагенян Ганнібал Великий (Барка) пройшов з армією через Іспанію, вперше подолав Альпійські гори й почав трощити римські війська під Римом. Римляни, охоплені жахом, волали: «Ганнібал перед брамою міста!»

Ех, якби не чвари нуміділських або берберських царів у теперішньому Тріполі, Алжірі та Марокко, то перебіг подій після того, як карфагенські війська захопили Рим,