Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 119
Перейти на сторінку:
потім ще каже: «Молоді грамотні робітники скоро будуть потрібні всюди. І в Катеринославі, і в Донбасі».

— Ну чудово! Є, виходить, правда на світі! Бачите, яку мав рацію Полевой? Розумієте тепер, який розумний Нестор Варнайович? — переможно говорить Микита і, звертаючись до тих, що йдуть позаду, гукає: — Поїдемо скоро в Донбас, хлопці! А що я казав? Давайте лишень пісню з цього приводу, нашу, фабзавучну!

Всі разом ми співаємо шкільну пісеньку, складену для нашого фабзавучу молодим поетом-робітфаківцем Теренем Масенком:

Ми віримо в індустрію,

Електро-молоду.

Фабзайчики малі та шустрі,

Мов льодохід, ідуть…

— Ми б тебе покачали, Василю, та грязько ще, — на хвилинку перериваючи пісню, жартує Коломієць. — Упустить який-небудь вдячний — полетиш униз, вимажешся.

Вдоволений і гордий, я підспівую хлопцям:

Такі бадьорі, шустрі,

Вони з заводу йдуть…

Ми віримо в індустрію,

Радянську, молоду!..

— А Печериця ще не повернувся? — питаю я Микиту.

— Шукай вітра в полі! — похмуро кидає Коломієць.

— Його що, хіба вже зняли? По телеграфу, мабуть?

— Він сам знявся.

— Я, коли їхав з ним…

— Куди ти з ним їхав, цікаво? — пильно дивлячись мені в очі, питає Коломієць.

— «Куди, куди»! До Жмеринки їхали разом, а потім…

— Що, що? — насторожуючись, вигукує Микита. — Ти їхав з Печерицею до Жмеринки?!

І не встигаю я розповісти історію зустрічі з Печерицею в поїзді, як Микита раптом зупиняється і кричить мені просто в обличчя:

— Дивак! Та зрозумій ти: це все надзвичайно важливо! Чого ж ти раніш не розповів? Ану, давай зі мною!.. Фурман, веди за мене колону!

Ми вискакуємо з рядів.

Осередок у світлі факелів іде далі, на Радянський майдан, до трибун, несучи великий портрет Кабакчієва, а ми з Микитою щодуху мчимо на Семінарську, до великого двоповерхового будинку.

Дзвінок із Москви

Ще й раніше я знав одну рису Коломійця: він любив бути таємничим.

Спитаєш його про що-небудь цікаве. Здається, найпростіше: відповідай, не вереди загадками душу людині. Так ні! Микита буде тебе мучити, водити кругом та навколо і, наче навмисно, коли ти згоряєш від нетерпіння, почне розповідати зовсім про інше, чого ти й не ждеш.

Приблизно так трапилось і тепер.

Тягнучи мене з колони демонстрантів до будинку окружного відділу Державного Політичного Управління, Коломієць усю дорогу мовчав. На всі мої запитання він відповідав одною фразою: «Потерпи трошки!»

Затискаючи в руках синенькі аркушики перепусток, ми збігаємо нагору. Видно з усього, що Коломієць бував тут раніше: він іде по сходах сміливо й рішуче. Я йду вслід за ним. Ось і площадка верхнього поверху.

Микита упевнено входить у напівтемний коридор і зупиняється біля дубових дверей. Він гучно стукає в двері.

— Ввійдіть! — доноситься із-за дверей.

Щільні, важкі штори на вікнах. Дві засклені шафи. Третя — велика вогнетривка шафа притаїлась у кутку. Напівзакрита занавісочкою карта з прапорцями прибита у простінку. Під цією картою, що, як видно, зображує лінію кордону, в тіні настільної лампи сидить уповноважений прикордонного, загону Вукович — той самий високий блондин-прикордонник, який довго ходив біля штабу ЧОПу разом з Полевим після тривожної ночі, коли Бобир прогавив бандита, що пробрався на дах.

— Оцей хлопець щойно повернувся з Харкова. Каже, що бачив Печерицю в Жмеринці, — відразу розповідає Микита уповноваженому.

— Біля Жмеринки, — поправляю я.

— Цікаво! — говорить Вукович і запрошує: — Сідайте, будь ласка, товариші. Я вас слухаю.

… Я майже все уже розповів.

— То як же все-таки називалась станція, де ви востаннє бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Я спав, коли він зліз.

— Це я розумію, але коли востаннє ви бачили Печерицю? — питає Вукович.

— Після Дунаївців… Ні, ні… Там була перша перевірка квитків.

— А де була друга? Ну, коли цей, у ватянці, читав літер?

— Не знаю… Поїзд ішов, і мене розбудили.

— Хвилиночку! — І Вукович заглядає в блокнот. — Ви сказали, що Печериця питав, чи була вже ревізія?

— Питав.

— Де це було — у полі чи на станції?

— Поїзд зупинився… По-моєму, на станції.

— Ну от, яка це була станція? Що було написано на стіні вокзалу?

— Їй-бо, не пам’ятаю… Коли б я знав… Я ж уперше їхав по залізниці…

— Може, Деражня?

— Ні… Здається, ні…

— Чорний Острів?

— Ні… Ні…

— Котюжани?

— Ні.

— На пероні видно було?

— Еге.

— А світло яке?

— Звичайне. Ну, так собі, не дуже ясне.

— Стривайте, — Вукович морщиться, — не те питаю, Електрика чи гасове освітлення? А може, свічки?

— Зеленувате таке світло з ліхтаря — з круглим склом ліхтар, пальник усередині, і на мотузку на стовп підтягають його. Ну, пам’ятаєте, у нас на Поштовці були біля кофейні Шипулинського такі ж самі лампи…

— Жарові лампи?

— От-от! Вони самі.

— А вокзал не на горбі часом? Сходи кам’яні, а перон весь у вибоях, так? Якщо, скажімо, дощ великий — калюжі будуть? Правда ж?

— Здається, що цей самий. Бігти з вагона далеко треба.

— І ти пам’ятаєш напевно, що Печериця тут не злазив, а поїхав далі? — несподівано переходячи на «ти», з великою цікавістю питає Вукович.

— Ну, аякже! Коли контролер перевірку робив і літер його читав, це було потім, після цієї станції, і він на лавці ще спав.

— Напевно спав?

— Факт — спав. Хоча… може, тільки вдавав, що спить, хтозна. Одне пам’ятаю: бачив його виразно.

— Ну, а потім ти сам заснув і бачиш — Жмеринка?

— Еге ж.

— А Печериці нема?

— Еге ж.

— Це точно?

— Точно.

— Щасливий ти, хлопче! Легко відбувся. З. такими попутниками та ще в порожньому вагоні можна заснути назавжди! — якось загадково сказав Вукович і, знову заглядаючи в блокнот, де він записував щось, спитав: — А що тобі впало в очі у зовнішності Печериці?

— Ну, шинеля якась обшарпана… Раніше я ніколи в цій шинелі його не бачив.

— А ще?

— Ах, так! Вусів не було.

— Зовсім не було?

— Нічогісінько. Все збрито…

— Ну, товаришу Коломієць, — сказав переможно Вукович. — Значить, це його вуса ми знайшли в папірці біля виходу з окрнаросвіти. Я говорив, що це волосся належить Печериці, а уповноважений Дженджуристий заперечував. «Ніколи, — каже, — цей тип не розстанеться з своїми вусами. Це, мовляв, традиція націоналістів — пишні козацькі вуса. Він скоріше бороду собі відріже!» Що значить, — людина звикла до штампів! Та всякий ворог на місці Печериці, коли б йому на ноги стали так наступати, з усіма традиціями б розпрощався. Своя шкура дорожча! — І, звертаючись уже до мене, Вукович вів далі: — Отже, ти правду кажеш, Манджура?..

— А чого б же я говорив неправду? — сказав я ображено. — Неправду говорить тільки той,

1 ... 19 20 21 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"