Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

Пояснюючи існуючі суспільства як тлінні копії ідеальної держави, Платон підкріпив сируваті Гесіодові погляди на людську історію одразу і теоретичним обгрунтуванням, і багатством практичного застосування. Він розробив на диво реалістичну історицистську теорію, що відкрила причину суспільних перемін у Гераклітовому роз'єднанні, а також у класовій боротьбі, в якій він розпізнав рушійну і водночас руйнівну силу історії. Він застосував ці історицистські принципи до історії занепаду і падіння давньогрецьких міст-держав, і зокрема до критики демократії, що її він змальовував як зніжену і дегенеративну. А ми можемо додати, що пізніше, в «Законах»44 він застосував її також і до історії занепаду і падіння Перської імперії, започаткувавши таким чином довгу низку праць з історії занепаду і падіння імперій і цивілізацій. (Горезвісна праця О. Шпенглера «Занепад Заходу», можливо, є найгіршою, але не останньою з цієї низки45.) Все це, на мою думку, можна розглядати як спробу, до речі дуже вражаючу, дати логічне пояснення його враженням від руйнування племінного суспільства; досвіду тотожному переживанням, які змусили Геракліта висунути найпершу теорію мінливості.

Але наш аналіз Платонової дескриптивної соціології ще не повний. Його розповідям про занепад і падіння, а відтак майже всім його пізнішим творам притаманні принаймні дві характерні риси, яких ми досі не торкалися. Він уявляє ці занепадаючі суспільства чимось на зразок організму, а занепад уподібнює процесу тотожному старінню. Платон вважав, що занепад заслужено, в тому розумінні, що моральний розпад, занепад і падіння душі йде пліч-о-пліч із загниванням тіла суспільства. Усе це відіграє важливу роль у Платоновій теорії найпершої переміни — в історії Числа і Падіння людини. Цю теорію та її зв'язок з доктриною «форм» чи «ідей» ми розглянемо в наступному розділі.

Розділ 5. Природа і конвенція

Платон був не першим, хто підходив до соціальних явищ у дусі наукового дослідження. Народження суспільствознавства сягає щонайменше покоління Протагора, першого з видатних мислителів, які називали себе «софістами». Воно відзначене усвідомленням потреби в розмежуванні двох різних середовищ, в яких живе людина,— її природного оточення та її соціального середовища. Цю різницю важко встановити й збагнути, про що свідчить той факт, що ми ще й досі не зовсім чітко уявляємо її собі. До цього питання багато разів поверталися від часів Протагора. Більшість із нас, схоже, схильна сприймати особливості соціального середовища, наче вони «природні»

Це одна з характерних рис магічного світогляду примітивного племінного чи «закритого» суспільства, згідно з яким воно живе у зачарованому колі1 незмінних табу, законів і звичаїв, що, очевидно, є такими ж невідворотними, як і схід сонця чи зміна пір року, чи подібні явні регулярні зміни в природі. І лише після справжнього розпаду може виникнути теоретичне розуміння різниці між «природою» і «суспільством».

І

Аналіз цього розвитку вимагає, по-моєму, чіткого усвідомлення однієї важливої різниці. Це різниця між (а) природними законами, чи законами природи, такими як закони, що описують рух Сонця, Місяця і планет, зміну пір року тощо, або закон тяжіння чи, скажімо, закони термодинаміки, і, з іншого боку, (б) нормативними законами, чи нормами, або заборонами і заповідями, тобто такими правилами, що забороняють чи вимагають певних способів дії; як приклад, можна навести Десять заповідей, або правові норми, що регламентують процедуру обрання членів парламенту, або закони, які складають Афінську конституцію.

Оскільки обговоренню цих питань часто шкодить тенденція до затьмарення такої різниці, варто, мабуть, сказати про неї ще кілька слів. Закон у значенні (а) — природний закон — описує жорстку, незмінну регулярність, яка або притаманна природі (якщо закон відповідає дійсності), або не існує (в разі його хибності). Якщо нам не відомо, правильний це чи помилковий закон природи, і ми бажаємо привернути увагу до цієї нашої непевності, то часто називаємо такий закон «гіпотезою». Закони природи незмінні, і тут немає винятків. Бо якщо ми переконуємося, що якесь явище суперечить такому закону, то не називаємо його винятком чи зміною закону, але радше схильні вважати, що нашу гіпотезу спростовано, оскільки виявилося, що гадана жорстка регулярність розсипалася, або, інакше кажучи, що запропонований закон природи був не справжнім законом природи, а хибним твердженням. А що закони природи незмінні, то їх не можна ані порушити, ані провести в життя. Вони не підвладні людині, хоча ми й можемо використовувати їх з технічною метою, і можемо завдавати собі клопоту через незнання чи нехтування ними.

Зовсім інша картина буде, якщо ми звернемося до законів типу (б), тобто до нормативних законів. Нормативний закон, чи то у формі юридичного декрету, або ж моральної заповіді, може бути запроваджений в життя людиною. Він також може змінюватися. Його, очевидно, можна охарактеризувати як добрий чи поганий, правильний чи помилковий, прийнятний чи неприйнятний; але тільки у метафоричному значенні слова його можна назвати «істинним» чи «хибним», оскільки він не описує факт, а визначає напрямки нашої поведінки. Якщо в ньому є якийсь зміст чи значення, то його можна порушити; а якщо його не можна порушити, тоді такий закон є поверхневим і не має значення. «Не витрачати грошей більше, ніж маєш» — це істотний нормативний закон; він може мати значення як моральна чи юридична норма і тим більше необхідний, що його часто порушують. «Не бери з гаманця грошей більше, ніж там є» — таке формулювання теж можна було б назвати нормативним законом, але ніхто не буде розглядати його як істотну складову моральної чи юридичної системи, оскільки його неможливо порушити. Якщо істотного нормативного закону дотримують, то лише завдяки контролю з боку людини, завдяки людським вчинкам і рішенням. Як правило, цьому послуговують рішення запровадити санкції — покарати чи ізолювати тих, хто порушує закон.

Я згоден з численними мислителями, а надто з багатьма соціологами, що відмінність між законами в розумінні (а), тобто твердженнями, що описують закономірності у природі, і законами в розумінні (б), тобто такими нормами, як заборони чи заповіді, є основоположною, і що ці два різновиди закону мають спільну лише назву. Але такий погляд в жодному разі не е загальноприйнятим; навпаки, багато науковців вважають, що ці норми — заборони і заповіді — є природними в тому розумінні, що вони встановлені у відповідності