Читати книгу - "Мати все"

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив — прошу! Мати зачинила — тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй — як на сповіді.

— Я направлю вас до невропатолога, — сказала літньому чоловікові з сумними очима. — Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

— Я те заспокійливе щодня… Чашками…

— Це ви дарма! — насторожилася. — Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

— Жінка…

— Тобто?

Чоловік усміхнувся.

— Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

— Не бачу зв'язку.

— Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому — чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені — чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг — чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

— Чекайте, чекайте… — захвилювалася Ліда. — Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров'я.

— Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

— Та чому ж? — не могла второпати.

— Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

— А так я вип'ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

— Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

— Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

— Господи! Який жах… Як несправедливо! — До старого потяглася. Руки торкнулася. — Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас є така можливість?

— Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи у кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?.. Сам лишуся…

— І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…

— Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, — відповів старий.

…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда — зайва?

— Зайва? — вразилася. — Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

— Поїхала матінка твоя… — сказала.

— Поїхала?! А я не знаю нічого…

— Відрядження якесь термінове, — пробурчала нянька. — Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

— А Платон…

— Спить та читає… Геть млявим став.

— Чому?

— Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?..

— Забіжу, гляну, — сказала.

— Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

— Не дізнається!

— Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

— Забіжу!

— Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих — прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

— Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

— Де Платон?

— Спить…

— От і чудово! — Хитра. — Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася — і самій несила на Ліду гримати.

— Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

— Як ви тут… без мене?..

— Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, — нянька їй.

— Я нормально. А ви…

— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

— Їжею…

— Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

— Що ж, спробую якось. До речі… Пам'ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

— Сиди, серденько. Зараз принесу.

— Та сама візьму, — здивувалася Ліда. — Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

— Однаково би взнала… Однаково… — бурмотіла. — Прости й збережи мене. Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери — чудні, рожеві. Нові меблі — наче з хатинки Барбі. Нові портьєри — легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

— Що це? — прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

— І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася — не зупинити.

— Що це? Що?! — Ридма. — Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

— Та ти що, серденько! З глузду з'їхала? Таке мелеш, прости Господи! — забелькотіла. — Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою.