Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Біографія випадкового чуда 📚 - Українською

Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Біографія випадкового чуда" автора Таня Малярчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 54
Перейти на сторінку:
дисків зневажливо зміряла Лєну з ніг до голови і відповіла:

— Качатися тобі треба. Таке нещастя кожен, кому не лінь, копне, і воно впаде. Треба вміти за себе постояти.

Василина навіть брала участь у літніх Олімпійських іграх, але так і не змогла виступити через важкий розлад шлунка.

— Я весь день в туалеті просиділа, — розповідала вона потім. — Але нічого. Мені по барабану. Значить, не судьба.

Лєна поважала Василину за оптимізм і за те, що вона сприймала всі невдачі з її фірмовим «мені по барабану». Василина-мені-по-барабану не знала, що таке депресія і взагалі поганий настрій. Вона була справжньою спортсменкою. Коли відчувала, що находить хандра, вмикала Земфіру на повну гучність і виплакувалась. Або йшла на стадіон метати диски. У Василини не було родини, вона в інтернаті виросла і часто ночами, коли вони з Лєною не могли заснути, розповідала звідти історії. Історії ці зазвичай були жахливі, дівчат ґвалтували з дванадцяти років, а якщо не ґвалтували, то вони ґвалтували одна одну.

— Там усі були якісь дуже злі, — казала Василина, — ненавиділи одні одних, могли б навіть убити, якби не боялися кари.

— Це все через те, що вони любові ніколи не знали, — філософствувала Лєна.

— Яка любов? Про яку любов ти говориш? Нема нічого такого. Є тільки виживання. Людина — це звір.

— Василино, ти взагалі колись когось любила?

Василина мовчала. Потім сказала:

— Припустимо, що так. І зараз люблю. І що?

— Кого?

— Не твоя справа.

Вона мовчала, як партизан. Ніколи нікуди не їздила, ні з ким не зустрічалася. Її день був розписаний похвилинно, Лєна завжди знала, що цієї конкретної миті Василина робить. У неї був лише стадіон і кімната в гуртожитку. Ага, ну й магнітофон із Земфірою.

Таємнича любов Василини сиділа в ній тихо, як мишка, ніколи більше Василина не обмовилася про неї словом.

Коли Лєна закохалася в одного гімнаста і, нещасна, пролежала в ліжку кілька тижнів, Василина годувала її і приговорювала:

— Ну-ну, Лєно, спокійно, все мине. Потім сміятися будеш. Це гормони, ти ж сама знаєш. Просто деколи людині хочеться близького контакту. Хочеться з кимось бути, тоді не так страшно. Це слабкість. Ти що, слабачка?

— Я не можу без нього жити! — завивала Лєна.

— Жила скільки часу без нього, і далі проживеш. Усі мужики сволочі.

— Не всі. Він прекрасний!

— У нього кожного вечора інша. Що тут прекрасного?

— Він просто не знає, що мене любить.

— Та всьо він прекрасно знає! Розказує направо і наліво, що ти бігаєш за ним, як собачка.

— Це неправда!

— Подивися на мене, — казала Василина, — ти думаєш, я можу таке придумати?!

Лєна погоджувалась, що не може. Василина не мала фантазії, в неї та частина мозку, що відповідає за фантазію, атрофувалася ще в утробі ніколи не знаної матері.

— Слухай, Василино, — казала Лєна, щоб заглушити біль, — ти колись веселку бачила?

— У смислі, радугу? Ну, бачила.

— А ти знаєш, що бувають нічні райдуги?

— Мені по барабану.

— Бувають.

— Не бреши.

— Чесно. Всі кольори деколи, дуже рідко, збираються разом, щоб прикрасити цей світ.

— Та його прикрашай не прикрашай, гімно все одно пролізе.

— А ще бувають волосисті черепахи. У них із панцира волосся росте. Уяви.

— Ти, Лєно, страшне брехло.

— Про волосистих черепах Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китаю» писав. Вони живуть у провінції Хенань. Почитай, я не брешу, може, в нашій університетській бібліотеці книжку знайдеш. Скільки чудесного на світі, а ми якісь такі черстві й жорстокі.

(Про згадану енциклопедію, як з’ясувалося пізніше, в університетській бібліотеці Сан-Франциско ніхто ніколи не чув).

Василина, коли хтось починав говорити сентиментами, нервувалась і називала це «сантиметральною» поведінкою. Коли світогляд звужується до одного сантиметра.

— Ну, хочеш, я його поб’ю?! — пропонувала вона.

— Не треба його бити. Я трохи полежу і встану.

Потім у Лєни були ще байдарочник, лижник і два волейболісти. Історія завжди повторювалась, Лєна лежала в ліжку, а Василина годувала її макаронами. Вона тільки макарони вміла готувати. Кидала в окріп і через 15 хвилин вибирала. Просто і поживно, при цьому повторювала.

А якось Василина прийшла з навчання незвично збуджена.

— Вставай, Лєно, ми їдемо вечірнім поїздом до Києва. Я вже купила квитки, два плацкартні, нормально?

— Чого це ти в Київ зібралася?

— Земфіра буде виступати. Ми їдемо на концерт.

Тоді Лєна вже почала було здогадуватися, але промовчала.

Вони спакували один рюкзак на двох і вечірнім потягом подалися в каштанову столицю України.

Лєна ніколи раніше не бачила Києва, ну, і живого концерту теж. Лижник (чи тоді вже був волейболіст?) повівся на якусь шмаркачку з філологічного факультету, і тепер Лєна була знову відкрита для нових переживань.

Потяг відбував із Сан-Франциско ввечері, прибував до Києва рано-вранці. Василина сиділа у своєму «плацкарті» (вона могла там тільки сидіти) і дивилася у вікно. Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерті обридло возити цих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі.

Лєна сказала:

— Я твоя найкраща подружка. Скажи мені. Ти що, в Земфіру влюбилась?

Василина скоцюрбилась і мовчала.

— Як можна влюбитися в співачку?

Тиша.

— Ти ж її навіть ніколи не бачила.

Тиша.

— Ну так, вона гарно співає, вона мені подобається, така вся, видно, що як співає, так і живе, жорстока, але правдива. Але щоб влюбитися?

— Я не влюбилася, — нарешті видушила зі свого гігантського тіла Василина. — Просто люди це так називають.

— Значить влюбилась, не мороч мені голову!

— Вона така, розумієш мене, вона… геніальна.

— Ну і що, що геніальна? Геніальних людей знаєш, скільки — я їх усіх любити маю, по-твоєму?

— Геніальних людей небагато, — сказала Василина. — Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.

Лєна крикнула:

— Сантиметральна поведінка!

— Мені по барабану, — буркнула Василина і більше не сказала ні слова.

«Вона була нелогічна, ця Василина, — пізніше писала Лєна у щоденниках. — Іще одна нещасна істота, з якою мені довелося прожити чотири роки. Нещасні істоти тяглися до мене, напевне тому, що я постійно вдавала з

1 ... 19 20 21 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біографія випадкового чуда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Біографія випадкового чуда"