Читати книгу - "Біографія випадкового чуда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Качатися тобі треба. Таке нещастя кожен, кому не лінь, копне, і воно впаде. Треба вміти за себе постояти.
Василина навіть брала участь у літніх Олімпійських іграх, але так і не змогла виступити через важкий розлад шлунка.
— Я весь день в туалеті просиділа, — розповідала вона потім. — Але нічого. Мені по барабану. Значить, не судьба.
Лєна поважала Василину за оптимізм і за те, що вона сприймала всі невдачі з її фірмовим «мені по барабану». Василина-мені-по-барабану не знала, що таке депресія і взагалі поганий настрій. Вона була справжньою спортсменкою. Коли відчувала, що находить хандра, вмикала Земфіру на повну гучність і виплакувалась. Або йшла на стадіон метати диски. У Василини не було родини, вона в інтернаті виросла і часто ночами, коли вони з Лєною не могли заснути, розповідала звідти історії. Історії ці зазвичай були жахливі, дівчат ґвалтували з дванадцяти років, а якщо не ґвалтували, то вони ґвалтували одна одну.
— Там усі були якісь дуже злі, — казала Василина, — ненавиділи одні одних, могли б навіть убити, якби не боялися кари.
— Це все через те, що вони любові ніколи не знали, — філософствувала Лєна.
— Яка любов? Про яку любов ти говориш? Нема нічого такого. Є тільки виживання. Людина — це звір.
— Василино, ти взагалі колись когось любила?
Василина мовчала. Потім сказала:
— Припустимо, що так. І зараз люблю. І що?
— Кого?
— Не твоя справа.
Вона мовчала, як партизан. Ніколи нікуди не їздила, ні з ким не зустрічалася. Її день був розписаний похвилинно, Лєна завжди знала, що цієї конкретної миті Василина робить. У неї був лише стадіон і кімната в гуртожитку. Ага, ну й магнітофон із Земфірою.
Таємнича любов Василини сиділа в ній тихо, як мишка, ніколи більше Василина не обмовилася про неї словом.
Коли Лєна закохалася в одного гімнаста і, нещасна, пролежала в ліжку кілька тижнів, Василина годувала її і приговорювала:
— Ну-ну, Лєно, спокійно, все мине. Потім сміятися будеш. Це гормони, ти ж сама знаєш. Просто деколи людині хочеться близького контакту. Хочеться з кимось бути, тоді не так страшно. Це слабкість. Ти що, слабачка?
— Я не можу без нього жити! — завивала Лєна.
— Жила скільки часу без нього, і далі проживеш. Усі мужики сволочі.
— Не всі. Він прекрасний!
— У нього кожного вечора інша. Що тут прекрасного?
— Він просто не знає, що мене любить.
— Та всьо він прекрасно знає! Розказує направо і наліво, що ти бігаєш за ним, як собачка.
— Це неправда!
— Подивися на мене, — казала Василина, — ти думаєш, я можу таке придумати?!
Лєна погоджувалась, що не може. Василина не мала фантазії, в неї та частина мозку, що відповідає за фантазію, атрофувалася ще в утробі ніколи не знаної матері.
— Слухай, Василино, — казала Лєна, щоб заглушити біль, — ти колись веселку бачила?
— У смислі, радугу? Ну, бачила.
— А ти знаєш, що бувають нічні райдуги?
— Мені по барабану.
— Бувають.
— Не бреши.
— Чесно. Всі кольори деколи, дуже рідко, збираються разом, щоб прикрасити цей світ.
— Та його прикрашай не прикрашай, гімно все одно пролізе.
— А ще бувають волосисті черепахи. У них із панцира волосся росте. Уяви.
— Ти, Лєно, страшне брехло.
— Про волосистих черепах Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китаю» писав. Вони живуть у провінції Хенань. Почитай, я не брешу, може, в нашій університетській бібліотеці книжку знайдеш. Скільки чудесного на світі, а ми якісь такі черстві й жорстокі.
(Про згадану енциклопедію, як з’ясувалося пізніше, в університетській бібліотеці Сан-Франциско ніхто ніколи не чув).
Василина, коли хтось починав говорити сентиментами, нервувалась і називала це «сантиметральною» поведінкою. Коли світогляд звужується до одного сантиметра.
— Ну, хочеш, я його поб’ю?! — пропонувала вона.
— Не треба його бити. Я трохи полежу і встану.
Потім у Лєни були ще байдарочник, лижник і два волейболісти. Історія завжди повторювалась, Лєна лежала в ліжку, а Василина годувала її макаронами. Вона тільки макарони вміла готувати. Кидала в окріп і через 15 хвилин вибирала. Просто і поживно, при цьому повторювала.
А якось Василина прийшла з навчання незвично збуджена.
— Вставай, Лєно, ми їдемо вечірнім поїздом до Києва. Я вже купила квитки, два плацкартні, нормально?
— Чого це ти в Київ зібралася?
— Земфіра буде виступати. Ми їдемо на концерт.
Тоді Лєна вже почала було здогадуватися, але промовчала.
Вони спакували один рюкзак на двох і вечірнім потягом подалися в каштанову столицю України.
Лєна ніколи раніше не бачила Києва, ну, і живого концерту теж. Лижник (чи тоді вже був волейболіст?) повівся на якусь шмаркачку з філологічного факультету, і тепер Лєна була знову відкрита для нових переживань.
Потяг відбував із Сан-Франциско ввечері, прибував до Києва рано-вранці. Василина сиділа у своєму «плацкарті» (вона могла там тільки сидіти) і дивилася у вікно. Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерті обридло возити цих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі.
Лєна сказала:
— Я твоя найкраща подружка. Скажи мені. Ти що, в Земфіру влюбилась?
Василина скоцюрбилась і мовчала.
— Як можна влюбитися в співачку?
Тиша.
— Ти ж її навіть ніколи не бачила.
Тиша.
— Ну так, вона гарно співає, вона мені подобається, така вся, видно, що як співає, так і живе, жорстока, але правдива. Але щоб влюбитися?
— Я не влюбилася, — нарешті видушила зі свого гігантського тіла Василина. — Просто люди це так називають.
— Значить влюбилась, не мороч мені голову!
— Вона така, розумієш мене, вона… геніальна.
— Ну і що, що геніальна? Геніальних людей знаєш, скільки — я їх усіх любити маю, по-твоєму?
— Геніальних людей небагато, — сказала Василина. — Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.
Лєна крикнула:
— Сантиметральна поведінка!
— Мені по барабану, — буркнула Василина і більше не сказала ні слова.
«Вона була нелогічна, ця Василина, — пізніше писала Лєна у щоденниках. — Іще одна нещасна істота, з якою мені довелося прожити чотири роки. Нещасні істоти тяглися до мене, напевне тому, що я постійно вдавала з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Біографія випадкового чуда», після закриття браузера.