Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

вартість якого вимірюється сумою переможеного, просвітленого песимізму. Оптимізм Келлермана належить до першого виду — це програмний, заздалегідь продуманий оптимізм, що пересіває реальність крізь сито цензури ad usum Delphini. Ми постійно відчуваємо гарантовану безпеку, якою автор огортає своїх героїв. Si duo faciunt idem, non est idem. Гамсун, син щасливого, помилуваного війною народу, який успішно розвивався, мав право на таке безпроблемне, позитивне ставлення до дійсності, до продукції, до системи. У німецького письменника, представника країни, системно збуреної, роздертої між війною, інфляцією, революцією і суспільною боротьбою, така спрощена безпроблемність стосовно тих самих явищ є непростимою тупістю. Ідилія, навіть з елементом удаваного героїзму, в післявоєнній Німеччині мусить виглядати як омана.

Але й на художньому рівні — у змалюванні характерів, ситуацій, перспектив, відкритих углиб життя, книга Келлермана не виходить поза добре відомі шаблони. Первнева, автентична творчість полягає у подоланні схеми, в розширенні її діапазону, включенні в неї нових елементів — ця творча коректура, цей момент рухомості, поки він не застигне в новій, збагаченій фігурі, ці коливання між старою і новою, ще ризикованою формою і є причиною того бадьорого напрямку думки, того відновлення образу світу, якого очікуємо від доброї книги. Келлерман натомість рухається за усталеними схемами, а його роман можна вважати спробою емоційної продуктивності, яка ще ледь зберігається в цих схемах. Треба, однак, визнати, що ця його спроба досить значна. Бо ж існують схеми ситуацій з ніби завжди невичерпною енергією зворушення. До таких належать усі робінзонади, образи бережливої людської праці на лоні природи. За такого типу схемами побудовані події роману «Приязнь».

Книзі Келлермана шкодить постійно відчутна аналогія з Гамсуном, перед чаром якого автор не може встояти, залишаючись далеко позаду цієї глибини і краси. Це особливо прикро позначається на образах любові, яка у Гамсуна завжди повна глибини й поезії, тоді як у Келлермана набуває присмаку ресторанної, несмачної, типово німецької тривіальності. Є, однак, у книзі багато вдалих рис, цікавих і щасливих моментів. До таких належить, зокрема, досконала постать удови Шальке.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 31 [рецензія на двотомний роман за назвою «Приязнь» німецького письменника, публіциста, автора репортажів Бернгарда Келлермана (1879—1951), перекладений Болеславом Яцеком Фрюлінґом і виданого у книжниці „Atlas” (Львів, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942…, s. 155.

Мати і син

Один із ранніх романів Моріака, який повністю передбачає майбутню велику майстерність письменника.

Тут відбуваються найінтимніші і найглибші людські події, події між матір’ю і сином; це драма, що розігрується в житті кожної людини в передісторії її дитинства, в архаїчний, доісторичний період. Щось із суворого жаху й величі міту автор зумів помережити у зображеній історії Фелісіте і Фернана Кязнав — старої матері та її п’ятидесятирічного сина, якого вона любить фанатичною, сліпою й ненаситною любов’ю. Моріак показує, якою демонічною, фатальною і світоруйнівною може стати благодійна сила любові, якщо вона у своїй безмежній узурпації нав’язується світові як найвищий принцип, руйнуючи тим підвалини людського ладу. Письменник утілює один із проявів вічного гріха, закладеного в нескінченному кульмінуванні виняткового, самозакоханого, жагучого почуття. Тому існує якийсь біблійний патос у цих двох-трьох постатях, які велично пересуваються в полі зору оповіді, застигають на першому плані у великих і вічних контурах на тлі скупого пейзажу — оголеного, як у Мілле[7], і доведеного до найпростішої межі між небом і землею.

Моріак показав нам ніби зворотній бік комплексу Едіпа. Якщо драма Едіпа полягала в захопленні образом матері, від якого захоплений уже не може звільнитися, то тут маємо трагічну зачарованість матері сином, матері, котра не знайшла сил, щоб перерізати пуповину, яка об’єднує її з дитиною. Людський лад ставить певні часові межі для материнської любові — тільки окремий період відданий їй у повне розпорядження. Але складається враження, що раз перехитрований комплексом час, одного разу зламаний тією фатальною міццю, він втрачає свою владу над любов’ю, безсило відступає перед нездійсненною вічністю почуття. Час тріумфує над в’яненням тіл, над всиханням інстинктів, і закінчується лишень разом зі смертю людини. Ця любов пригнічує сина. Ніби головоногим створінням, він з усіх боків охоплений присосками цієї любові, деспотичної і рабської водночас, він втрачає в цих обіймах свою самостійність, позбувається чоловічості. Його невизволена, приглушена, рудиментарна сексуальність реалізується заледве у спробах розкошування на противагу цьому поглинанню любов’ю, у смішних демонстративних виїздах для «звикання» до повітового міста, які мати поблажливо сприймає як невинний громовідвід від нападів емансипації.

Коли героєві виповнюється п’ятдесят, на горизонті цієї ідилії таки з’являється серйозна небезпека в особі бідної, заляканої, але рішучої і на все готової вчительки, котра всупереч волі матері таки завоювала Фернана і прискорила шлюб. Але Фернан уже не спроможний розпочати власне життя. В запеклій боротьбі за нього, що розгорілася між двома жінками, він швидко пересуває шальки перемоги в бік матері. Роман приводить нас до останнього акту сімейної драми, коли молода жінка, зламана боротьбою з сильною антагоністкою, після тяжкого викидня, всіма покинута, помирає. Смерть дружини, яка прожила страдницьке життя, несподівано пробуджує в серці Фернана запізнілий бунт і протест проти тієї, яка своєю захланною і владною любов’ю позбавила його власного життя і щастя. Він зрікається матері, рве її портрет і розвиває культ посмертної пам’яті про до смерті зацьковану кохану.

Майстерно, великими і простими штрихами Моріак малює трагедію старої жінки, безсилої перед уже недосяжною й сильною у своїй потойбічній красі суперницею — позиція за позицією втрачає вона свої колишні володіння. Тиранія цієї любові набирає трагічних вимірів фатальної й нещасливої пристрасті, яка виходить за межі сили волі і здорового глузду людини. Під впливом поразки ця любов очищується, втрачає риси егоїзму, владності, доростає до таких монументальних розмірів, що пересічна людська оцінка, несхвалення здорового глузду не мають у цьому разі права голосу як некомпетентні.

Фелісіте наприкінці помирає — до останнього подиху задивлена у предмет своєї божевільної любові, і тоді виявляється, що і той синівський бунт, і та його спізніла спроба визволення були лише інверсією любові до матері, адже, раптово позбавлена своєї мети — домагань коханої особи, — любов сама собою зникає. Фернан залишився у страшній самотності, материнська любов зробила з нього незавершений витвір, не здатний на самостійне існування. Лише в її стихії, як ембріон в лоні матері, він може веґетувати тим половинчастим й узалежненим життям.

У своєму романі Моріак розгорнув образ трагічної й безвихідної любові, наче якоїсь жахливої пам’яті. Можна в цьому побачити протест здорового глузду проти самого принципу материнства, але за тими людськими мірками у книзі відкриваються інші