Читати книгу - "Чорний вершник"

Ненко раптом вийшов з гурту і став перед Яненченком. Швидко заговорив по-турецькому.

— Не чіпай цих дівчат, ага! Заклинаю тебе аллахом — не чіпай! Одна з них — моя сестра, яку я знайшов у цьому чужому для мене краї, а друга… друга — моя полонянка, яку я мав намір забрати з собою… Ти мене розумієш? Залиш їх при мені, ага!

Яненченко витріщив очі. Він досить добре знав турецьку мову і все зрозумів. Одного не міг второпати — звідки тут узявся цей турок?

Зрозумів Ненка не тільки Яненченко. З-за спини Юрія Хмельницького, який теж говорив по-турецькому, швидко виїхав старшина гетьманської варти Азем-ага, похмурий чолов'яга, з вузькими хитрими очима і важкою нижньою щелепою, що видавалася далеко вперед. Ставши перед Ненком, він пильно оглянув його, а потім запитав:

— Ти хто такий?

— Сафар-бей, бюлюк-баша окремої яничарської орти в Сливені.

— Як ти сюди потрапив, ага? Чому опинився серед цих чужих для тебе людей?

— Нас тут аж троє — яничарських старшин, — спокійно пояснив Ненко, заздалегідь обміркувавши з батьком та Якубом, як їм триматися, коли настане час зізнатись, хто вони. І він показав на Младена і Якуба, які вклонилися гетьманові і Азем-азі. — Ми потрапили під час нападу на Січ у полон до козаків… Ми складаємо аллахові і вам щиру подяку за те, що визволили нас, ага!

— Ти сказав, що одна з цих дівчат — твоя сестра… То правда?

— Так, ага.

— Ця? — Азем-ага показав на Златку.

— Так, ага, — підтвердив Ненко і звернувся до дівчини:- Аді-ке, привітай цих добродіїв!

— Я вітаю вас, ефенді, — вклонилася Златка гетьманові. — Я рада зустрічі з вами, шановний ага, — повернулася вона до Азем-аги. — Хай береже вас аллах!

— Гм, справді туркеня, — буркнув Азем-ага і кивнув на Стеку. — А та?

— То сестра козака, який узяв нас у полон… Він ставився до нас добре і навіть допоміг розшукати Адіке, захоплену запорожцями під час морського походу… Його немає тут, і ми опікуємо його рідних… Тому просимо залишити дівчат з нами!

Азем-ага нахилився до гетьмана і впівголоса щось довго йому пояснював. Юрась Хмельницький ствердно кивнув головою, подивився на дівчат, на Ненка і повернувся до Яненченка.

— Облиш дівчат, пане Іван, — сказав він. — Ти собі знайдеш інших, а цих я заберу з собою до Немирова… Та накажи відібрати півсотні сімей на добрих санях і з міцними, витривалими кіньми — я візьму їх теж з собою. І не забудь про тисячу злотих, які ти маєш прислати мені… Бо…

Яненченко втягнув голову в плечі і зблід від гніву та образи. Він ніяк не сподівався, що гетьман забере дівчат ще й нагадає йому так недоречно про данину. Гадав, що розмова, яка відбулася між ними сьогодні вранці сам на сам, нікому не буде відома, і ось раптом гетьман розголосив її в присутності всього почту. Та розмова теж мала образливий характер. Хмельницький після сніданку без ніяких пояснень зажадав, щоб Яненченко кожного року привозив йому тисячу злотих. А коли полковник зауважив, що навряд чи зможе нашкребти з небагаточисельного і зубожілого населення таку суму, гетьман розгнівався і сказав, що зможе, інакше пернач полковника віддасть комусь іншому, більш винахідливому, котрий зуміє дістати ті нещасні тисячу злотих. Це означало, що доведеться не тільки тягнути останнє з люду, а й витрушувати свої кишені. Однак він погодився, бо нічого іншого не зоставалося робити… А тепер гетьман удруге нагадав про це. Те «бо» прозвучало тихо, але лиховісне, як суворе застереження. Можливо, воно було сказане так, між іншим, а можливо, і з умислом, щоб полковник не став оскаржувати раптовий намір гетьмана забрати з собою аж п'ятдесят сімей, і особливо цих двох дівчат красунь, що так запали йому в око… «Хай йому грець, — подумав Яненченко, — з цим скаженим, напівбожевільним Юрасем каші не звариш. Хоч він і родичем доводиться, а краще триматися від нього далі…»

Він ствердно хитнув головою і міцно — аж суглоби побіліли на пальцях — затиснув у руці ремінний повід. Заклопотаний своїми думками, вражений таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помітив, як радісно блиснули очі в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що дівчата мають їхати до Немирова.

То був мурза Кучук.

2

Поминувши сплюндровані, безлюдні містечка Лисянку, Жашків і Дашів, змучені, перемерзлі, голодні подорожні добралися одного дня до Немирова.

Невідомо, чому це невелике, хоч і мальовниче містечко облюбував Юрій Хмельницький для своєї резиденції. Може, тому, що тут була досить міцна фортеця, чи тому, що в місті та його околицях збереглося більше населення, ніж над Россю? Чи тому, що звідси було недалеко і до кордонів Туреччини і до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика, на правах окремої провінції приєднаного до імперії, де на випадок небезпеки міг знайти захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали йому його господарі — султан і великий візир?

Поселився він на Викітці, високому, кам'янистому півострові, оточеному з трьох боків широкими ставами. Це урочище самою природою було створене для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишнє польське укріплення під час козацьких воєн було значно пошкоджене, але ще й досі, незважаючи на це, земляні вали з дубовим частоколом були міцні і надійно прикривали гетьмана від раптового нападу.

Мешкав він у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському воєводі В сусідніх будинках розташувалася його особиста варта. А неподалік, у Шполівцях, єдиному передмісті, що збереглося від пожеж та руйнування, розмістилося гетьманське військо — вісімсот татар, двісті волохів, двадцять вісім сербинів та вісімдесят козаків. Військо невелике, можна сказати — мізерне, але і його нічим було прогодувати. Тому нерідко траплялося так, що зголоднілі татари відправлялися в села, де ще можна було чим-небудь поживитися, і забирали в селян останнє — корівчину, вівцю чи лантух збіжжя.

Саме тоді, коли Юрась на чолі свого загону і валки переселенців під'їхав до Викітки, на греблі показався татарський роз'їзд. Попереду лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з борошном та збіжжям, на арканах тягнули кількох на смерть переляканих чоловіків.

Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом піднімуться на гору.

— Що це? — спитав вилицюватого, подзьобаного віспою салана, який, облесливо-нахабно усміхаючись і кланяючись, під'їхав до нього.

— Салям, ясновельможний гетьмане, — привітався салтан і, повернувшись впівоберта назад, показав на здобич. — Мало-мало брали ясак… Голодний воїн — поганий воїн… Треба м'ясо, треба кліб… Кашу треба… Голодний татарський кінь — нікудишній кінь… Мало-мало треба овса, треба сіна…