Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Форма обличчя у Масика — кругла. Лице начебто обточувалося по колу вслід за циркулем. При здивуванні робилося еліпсоподібним (вертикально), при посмішці і запобіганні перед Ковбиком — теж еліпсоподібним (горизонтально). Зуби усі свої, за винятком двох передніх — ті з нержавіючої сталі.
Випещений Панчішка, здається, ріс під ковпаком. На нього весь час дмухали у районі Печерська і знімали тополиний пух на Володимирській гірці, куди тітоньки водили його дихати чистим дніпровським повітрям, але тільки в лагідну погоду. Панчішка боявся крижаних вітрів, двадцятиградусного морозу та осінньої мжички. У негоду рум'яне личко Масика робилося синім, як печінка, і обвисало. Він міг нормально жити тільки в помірних субтропіках і в квартирі, де всі батареї нагріваються рівномірно.
Квартира Панчішки нагадувала поєднання фарфоро-фаянсового магазину з філіалом меблевого складу, в який завезли зразки меблів періоду непу і Ренесансу. Колір полюбляв рожевий. Тому абажури, бомбошки, пуфики, крісла, диван, ліжко були рожеві, і навіть жіночка Масика теж мала рожевий вигляд і рожевенькі ямочки на рожевеньких фалангах рожевеньких пальчиків. Звали дружину Масика якось дивно — Майоліка. Чи це було її справжнє ім'я, чи вигадане — ніхто, окрім неї, не знав. Навіть Масик.
Дітей у Панчішки не було. Жили вони для себе, а вечорами, мружачи пухнасті вії, Майоліка слухала, як Масик розповідав підсолоджені любовні історії, що трапилися нібито з Ховрашкевичем, Ковбиком і навіть з самим Карлом Івановичем Бубоном.
Говорив Панчішка економно і скорочено. Імена своїх родичів вимовляв теж у скороченому вигляді: Лока, Мака, Зіка, Віка. Траплялося й коротше: Зі, Ма, Йо, Ло.
— Ло, — казав він, звертаючись до сестри Лори, — просила Йо, щоб ти трішки побула з ма…
У перекладі на нормальну мову це означало: «Ларисо, просила Майоліка, щоб ти трішки побула з мамою».
Інколи Панчішка лаявся, але також скорочено: «Йолі-палі!»
Висловлював своє захоплення здебільшого такими словами: «Колосально!», «Феноменально!», «Потрясаюче!» Якщо ж обурювався, то кидав слово, наче різав папір лінійкою: «Жах!»
Панчішку рідко бачили злим чи розгніваним. Він завжди ходив усміхнений і випромінював лише доброту та масу найтепліших побажань, як святкова листівка. Коли хтось грав у шахи чи шашки, а Панчішка збирався додому, то, прощаючись, казав:
— Бажаю вам виграти обом!
Хоч тишком-нишком, слабшому від себе чи тому, кого недолюблював Стратон Стратонович, Масик міг підкласти якщо не свиню, то принаймні порося. Панчішка навіть легенько випивав, аби тільки його не вважали за некомпанійського товариша.
У «Фіндіпоші» він був єдиний, хто народився, як любив висловлюватися Стратон Стратонович, «на асфальті». Тобто в місті, а не в селі. Можливо, і до нього Стратон Стратонович ставився б з неприязню, якби Панчішка не належав до числа тих, про яких кажуть: «Якби й хотів, то на нього не образишся». Масик умів галантно кланятися, цілувати ручки. Особливо ця пристрасть Масика до жіночих рук подобалася дружині Стратона Стратоновича — Вініаміні Іпатівні. Масик гарно грав на піаніно, скрипці, танцював вальси, падеграси, але не терпів польок, чардашів та українського козачка.
— Колосальний ритм, — виправдовувався Панчішка.
Якщо ж Вініаміна Іпатівна ставила Панчішку усім за приклад, називала його вихованим і культурним молодим чоловіком і цим самим підривала інтелігентність та авторитет Стратона Стратоновича, то Ковбик не витримував і сердито кидав їй свою улюблену репліку:
— Коли я пас гусей, то воно сиділо на нічному горшку і слухало полонез Огінського.
Панчішка мав ще одну особливість: коли дивитися на нього ззаду, то ніхто не міг твердо й впевнено сказати, хто то пішов — чоловік чи жінка. Для цього потрібно було обов'язково забігати наперед, бо штани при сучасній моді фактично нічого не означали…
Масик сидів і спалахував, як червоний кашкет на привокзальній площі.
— Фундаментально не був, — повторив Панчішка. — Але мені розповідали, що в «Либеді»…
— До речі, Стратоне Стратоновичу, ви знаєте, звідки походить назва Либідь? — сідав на свого коника Ховрашкевич. — Ця історія починається ще за часів Щека, Кия і Хорива. До речі, вулиця Хорева, ще й досі, як не дивно, збереглася на Подолі. Там колись жив Хорив. Але назва Київ пішла не від Хорива, а від його старшого брата Кия…
— А кий?
— Не зрозумів?!
— Ну, кий?! Більярдний! Ви не знаєте, звідки походить назва кий, кийок?! Не від цього брата?
— Ви даремно смієтеся, Стратоне Стратоновичу. Даремно, а я вам доведу. Етимологічно, а хочете — лінгвістично. До речі, ви знаєте, що є така наука, як лінгвістика?..
— Ви мене на лінгвістику не збивайте. Ви мені прямо скажіть: у «Либеді» ви були чи ні?
— Не був.
— Отак би і зразу. А в «Наталці» чи «Верховині»?
— Я був, Стратоне Стратоновичу, — втручався Панчішка з діамантовими кінчиками вух. — Це не те. Типове не те. Нема шику.
— Що мені ваш шик. Мені не шик потрібний, а шинка.
— Так дозвольте, Стратоне Стратоновичу, закінчити… Так от, слово «Либідь» походить не від Лебедя, як дехто вважає… Лебеді — то птиці. До речі, ви знаєте, коли гине лебедиха, то лебідь піднімається високо вгору і каменем…
— Будемо закруглятися. Уже розвезло. Його до ранку не переслухаєш, — казав Стратон Стратонович і підводився з-за столу. — Розпатякалося! Ви собі як хочете, а я поїхав…
— Стратоне Стратоновичу, а на коня? До речі, ви знаєте, звідки походить оцей вислів «на коня» або «на стремено»? Ще за часів Запорозької Січі, коли козаки…
— Це його патякання уже ви, Панчішко, послухайте, а мені час…
— А даремно. Це дуже цікаво. Я ж кінчав історико-філологічний факультет. До речі, я закінчив… Я не хвалюсь… Ви знаєте… Але я закінчив його з відзнакою, хоч майже ніколи нічого не вчив. Я завжди читав. І за фахом… Чуєте, Стратоне Стратоновичу, за фахом я більше історик, ніж філолог.
— За фахом усі ми історики, — уже з порога кидав Стратон Стратонович. — А за професією — бух-гал-те-ра-á! З нарукавниками! — Потім вибивав з мундштука недопалок і тільки після цього лагідно казав: — Ви тільки мені тут, хлопці, дивіться. Щоб ніяких слідів не лишалося. А то ще «Фіндіпош» спалите…
Панчішка розпливався в рожево-оранжевій посмішці і запевняв Стратона Стратоновича, що все буде «в ажурі». Ховрашкевич пояснював, звідки пішов цей вислів, але Стратон Стратонович уже його не чув. Його вечірня програма на цьому закінчувалася, як і наш восьмий розділ.
РОЗДІЛ IX,
в якому розповідається про добрі прикмети, велике затемнення, місто-парк, механіка Бублика, донечку Ротшільда, пончики, оголошення, філолога у відставці, матусю Карапет і її майбутнього квартиранта
Усе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Аристократ» із Вапнярки», після закриття браузера.