Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

Пітер замислився.

— Так, у беде є спосіб. У таких випадках я ходжу читати да дах.

— На дах, кажеш? — пробубонів Дуглас, витираючи руки від майонезу, щоб допомогти Кристаль накласти черговий пластир.

— Так, вилажу через слухове вікдо та сідаю та даху. Таб я відчуваю себе оквебо від усього і від усіх. Так я пйовів байже все бинуле літо… — Він розгорнув ганчірку, щоб покласти на неї ще кубик льоду; кровотеча начебто припинилася, але ніс набряк так, що скидався на стручок солодкого перцю. — Звідти я дивився, як інші діти гвають да вудиці, і беді ставало шкода себе. Та де дити ж беді...

— Чого? — не зрозумів Дуглас.

— Але не нити ж мені, — неуважно повторила Кристаль, і після короткої паузи додала: — Я не здаюся.

— Тобто?

— Не знаю, як ви, а я не змогла зробити того, що мені доручили, й не можу скласти руки зараз.

— Та пйо що ти? Даб пйотистоїть байже деперебождий чародій, би, божда сказати, дивоб залишилися живі, а ти…

— Він не всемогутній, — відрізала Кристаль.

— Я б теж не сказав, що справи зовсім уже гірше нікуди, — вимовив Дуглас, розправляючись з останнім шматком бутерброда.

— Якби він був дійсно всемогутнім, думаєте, став би взагалі звертати увагу на якихось трьох школярів? Він тому і забрав записи твого дядька, щоб ми не змогли знайти там щось важливе. Скрімм нас боїться.

— Так? А я думав, це в нас ноги трусяться… Ну, і які будуть пропозиції?

— Які пропозиції? Я хочу тільки повейдутися додобу, забути всю цю істовію та провести задишок діта на даху!

— І ти вважаєш, що Скрімм залишить тебе у спокої? — мовила Кристаль, подивившись йому прямо в очі. — На його місці ти б облишив нас, чи доклав би всіх зусиль, щоб себе убезпечити? Чого тільки не зробиш із людиною за допомогою магії! Ні, трупи, звичайно, привернуть багато уваги, але в нього є й інші способи зіпсувати нам життя, запевняю тебе.

— Швидше за все, ти маєш рацію, — погодився Дуглас. — Кажи, що задумала, Крис.

— Я пропоную піти до бібліотеки. Або краще так: ви зайдете, а я чекатиму на вулиці. Не потрапляйте на очі твоєму дядькові та знайдіть усе можливе про Ангуса Скрімма, починаючи від дати його народження і закінчуючи, яким лосьйоном він користується після гоління. Ми маємо знати про нього все, коли хочемо дістати бодай якусь інформацію, що відбувається насправді та де знайти Malartium, який узяв у нього твій дядько…

— А чому ти думаєш, що його й зараз немає в дядька Кена або що Скрімм його вже сам не знайшов?

— Цієї книги більше немає в жодного з первинних Невидимих. Тієї ночі, ще до того, як ми з тобою зустрілися, я вже якийсь час сиділа біля будинку хіромантки й підслуховувала. Грета й Девлін не втомлювались повторювати, що, якби в них був Malartium Скрімма, то була б іще можливість… У самого Скрімма його теж нема. Я не знаю, чому така впевнена, звіть це інтуїцією, як хочете.

— Павапсихічда ідтуїція?

— Та ні, скоріше, жіноча… — засміялася Кристаль.

— Ну добре, припустимо, у нас вийде все дізнатися та знайти цю бісову книгу, — продовжував Дуглас. — Але не хочеш же ти повторити ритуал?

— Я сподіваюся, до цього не дійде. Головне — перешкодити Скрімму відшукати її. Ви усвідомлюєте те, що лише ми розуміємо, в чому справа і наскільки небезпечний Ангус? Його слід знешкодити!!!

— Але коли ми абсолютно не уявляємо, що він збирається зробити, як же можна його знешкоджувати?

— Що б він не збирався зробити, вже те, що викрадені діти, свідчить саме за себе. Якщо ми це так залишимо, він стане наймогутнішим чаклуном планети!

— Це дійсно так серйозно?

Кристаль відповіла усмішкою настільки зловісною, що в Дугласа з Пітером кров застигла в жилах.

Нарешті вона простягнула руку з наліпленими шматочками пластиру до хлопчиків, повернувши її долонею догори, і сказала:

— Дугласе, Пітере, повірте мені: Скрімм повернувся. Якщо хочете, щоб усе скінчилося добре, необхідно повернути й Невидимих.

Дуглас подивився на долоню Кристаль, потім на бліде обличчя Пітера.

Несміливо простягнув свою руку й потиснув руку Кристаль.

— Я тут, — пробурмотів.

Двоє друзів повернулися до Пітера. Вони нічого не говорили, просто дивилися на нього. Той поглянув їм в очі, немов намагаючись знайти там наказ або докір. Але нічого такого в їхніх очах не було: підлітки знали, що це смертельно небезпечно, і не могли нав’язувати йому свій вибір.

Рішення Пітер мав прийняти сам.

Рука хлопчика приєдналася до рук двох його товаришів.

— Я теж тут, — сказав він і вдяг окуляри.

— Невидимі повернулися, — оголосила Кристаль.

Кендред Хелловей готував одне зі щотижневих Запрошень до читання. Проходили вони в його бібліотеці та знайомили дітей із «фантастичним світом Казок» — саме так, Казок із великої літери «К».

Дядько Кен спостерігав, як артисти читали казку за ролями. Діти, ставши півколом, захоплено стежили за розвитком сюжету, який оживав у їхній власній фантазії, — усе так і мало бути.

— Що, Кене, хороша казка? — пошепки спитала Лідія Лодбелл, немолода бібліотекарка, яка вже багато років працювала разом із ним.

Кендред Хелловей відповів