Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

— Там за деревом туша оленя, можна із собою взяти, — запропонував Фалмін.

Чорнобородий одразу наказав принести здобич, аби взяти із собою в дорогу.

— Ну, значиться, їдемо разом. Фалміне, ти не проти?

— А чому я маю бути проти. Буду навпаки тільки радий такій компанії. — сказав чаклун після хвилини роздумів.

— Ну ось і вирішили! — Грівар глянув на чотирьох гномів, які, судячи з усього, були його бойовою компанією. — Нус, в дорогу, бригада Грівара?

— А як їх звуть-то, твоїх побратимів? — запитав Фалмін, дивлячись на майже однакові обличчя коротунів.

— О, точно! — вдарив себе долонею по лобі Грівар. — Цей товстий, як казан — Гільом, он той що без ока — Іллі. Цей що низенький як хоббіт — Бортуг, а он той, що саме горілку, сука, з горла п'є — Кагдір. Ану припини смоктати, а то залишу без самогона!

Фалмін потиснув кожному із представлених гномів руку, зрозумівши при цьому, що його рукопотискання не таке вже й міцне.

— То мої побратими і бойові соратники. Ми, значить, відповідаємо в основному за транспортування товару та його безпеку. Вони гарні бійці, будь в якій бійці знадобляться!

— Вірю, Гріваре. — усміхнувся Фалмін.

— Ну все, досить базікати! — гаркнув Гібді. — Раз-два і вперед, у дорогу. Зараз має знову завірюха розпочатися, тому потрібно виходити негайно.

— А ти що в нас, чародій, аби такі прогнози робити? — насупився Грівар.

— Ні, я просто, рвати його мати, дуже розумний і обізнаний гном.

Пересікши Холодну долину, супутники виїхали на Нерівний шлях, який вів до кордону з Норенгардом. Час від часу дорогою проїжджали поодинокі підводи, а пізніше проїхало декілька лицарів із понурими обличчями, які навіть не звернули уваги на дивну компанію.

Десь під вечір компанія дісталася до останнього їхнього місця пристанища перед остаточною зупинкою. Ним виявились руїни покинутого замку Ветрір, який колись належав знатній родині Ветрірів. За чутками, усі члени сім'ї були страчені через зраду королю, а замок так і залишився стояти самотнім посеред чистого поля.

Гноми, а особливо Грівар, певний час протестували, оскільки не хотіли зупинятися тут. Але Фалмін мовчки зліз з коня, взяв за вудило Гора і пішов до аркоподібних зруйнованих воріт.

— Фалміне, а якщо там щось є, — прошепотів позаду Гібді, дивлячись на наполовину зруйновані вежі, стіну та ворота замку, який зараз видавався йому вкрай лякливим. Але він би краще з'їв свого язика, аніж зізнався у цьому чаклуну.

— Тоді вб'ємо це щось, — сказав спокійно темноволосий чаклун, проводячи коня повз ворота і заходячи в середину двору. — У нас немає вибору, якщо рушимо далі, то доведеться ночувати просто посеред дороги. Та й потім шлях переходить в ущелину Дхірдоль, а я чув, що смертей там щороку все більше й більше. А що не так?

— У нас ходять повір'я про цей замок, наче тут живе страшна потвора в людській подобі, заманює сюди мандрівників, а потім або зжирає їх, або перетворює на вовкулаків або вурдалаків.

Гібді після власних слів міцніше стиснув руків'я сокири, перелякано дивлячись на темні стіни та будівлі, які оточили їх з усіх сторін. У дворі стояв великий фонтан у вигляді слона, який повинен був випускати воду з хобота, але зараз замість води там лежали уламки дерева та сміття.

Низько по землі поповз ледь помітний дим, повністю заповнивши двір.

Фалмін поглянув на вибиті двері, які лежали неподалік від входу в замок, озирнувся, аби переконатися, чи гноми вже на місці. Грівар та інші гноми недовірливо подивлялися на фонтан і чорний прохід, але все ж таки злізли з поні й підійшли до Фалміна.

— Ну й що далі? — Грівар дістав свою сокиру й міцно стиснув її в долонях. — Мене від цього місця тіпає.

— Ага, і плюс до всього морозець по сраці ходить, — додав Гібді, визираючи через плече товариша.

— Розведемо вогнище тут, у дворі. Всередину замку заходити не будемо, — сказав чаклун, і гноми полегшено видихнули. — Але потрібно прочесати околицю, аби потім не було неприємностей з розбійниками. Займетеся цим?

— Без питань! Буде привід піти звідси бодай ненадовго, — сказав Грівар полегшено. — А ти що будеш робити?

— Постараюся, аби наша ніч тут була якомога безпечною.

— Не зрозумів.

— Йдіть, Гріваре, причому всі.- сказав Фалмін, у якого відчуття тривоги зростало із кожною секундою. — Візьміть Гора із собою, про всяк випадок, а я тут прошарюся трішки.

Гноми перезирнулися між собою, знизили плечима й вирішили послухати чаклуна. Навіть Гібді не став сперечатися, хоча він ніколи і не кидав друга у біді, однак розумів, що в даному випадку краще піти подалі звідси і довіритися Фалміну.

Вже за мить бородані залізли на поні, не забувши взяти Гора із собою, й нічого не сказавши рушили з двору.

Коли чорноволосий озирнувся, коротуни були доволі далеко, не дивлячись на розміри своїх їздових тварин. Фалмін дивився їм вслід, а коли вони зникли за напівзруйнованими воротами, відвернувся і почав готуватися до зустрічі з господарем цього замку.

Фалмін, сидячи на колінах, мовчки вслухався в звуки довкілля. Іноді чув угукання пугача, а іноді й віддалене ричання вовків. Його тонкий слух, який з кожною секундою ставав усе чуттєвішим,