Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Дорогою покоївка Беті зголодніла і розклала ватру, аби в казанку приготувати суп з корінців барвінку, чорнобривців і кручених павичів. Для цього вона скористалась сірниками, подарованими їй пілотом, і тим клаптиком телеграми, на якому був написаний номер Лукового телефону. Тому Нек вирішив летіти на Сатурн без попереджень і вже там (з Божою поміччю) шукати Лука.

Завдання не з легких. По-перше, Лук дуже змінився. По-друге, став знаменитим.

Кожен змінюється по-різному. Дехто робить пластичні операції, дехто вдягає перуку і контактні лінзи. А Лук перетворився у вовка. Так вплинула радіація на його організм.

Спершу він впав у відчай, невпинно чимчикував по кімнаті на двох лапах, бубонів під ніс нерозбірливі фрази, які підкріплював вигуками: «Йой, мене неодмінно посадять у клітку». Його матуся, тітонька Ірена, яка в дитинстві частувала Нека гостинцями — випеченим в печі житнім хлібом та гречаним медом — злякалася, що разом із зовнішністю людини її син позбувся і здорового глузду і покликала знахаря.

Після розмови з цілителем Луків переполох змінився надією.

— Ваш випадок унікальний, на ньому можна заробляти. Зверніться до преси, нехай про вас напишуть у газетах, сфотографують. Тільки не погоджуйтесь раніше, ніж вам виплатять гонорар. І не продешевіться, просіть побільше. Не заплатить одна газета — знайдеться інша.

Гроші були потрібні і Лук погодився. За місяць він став суперпопулярним. До нього по інтерв’ю приїздили із всегалактичних журналів, але він вже не розмінювався на пресу, а спілкувався лише із провідними телекорпопрацями, які могли солідно платити. Вовк зажив красиво і, що найважливіше (!) перестав боятися клітки.

Він купив собі двоповерховий котедж на березі піщаного океану, знявся у кількох кінофільмах у ролі вовка-поліцейського, після чого став улюбленцем тінейджерів і відродив олімпійські ігри колись такі популярні на Землі.

Разом із грішми до нього приліпилася і слава, яка поступово починала дратувати. Вовк не міг спокійно пообідати в кафе. Звідусіль з’являлися репортери й фанати, які просили автографів та інтерв’ю. Він замкнувся у собі і відгородився від світу котеджем, конторою і секретаркою Лолою, яка суворо охороняла спокій свого роботодавця від небажаних гостей, дзвінків і журналістів.

Ось тому, опинившись на Сатурні і набравши номер комітету Міжпланетних Олімпійських Ігор, Нек почув голос Лоли. Вислухавши його розповідь, вона сухо відчеканила, що не чула про нього від пана Лука. Ніякі переконання на цю панянку не подіяли. І вона послала Нека під три чорти, а потім ще й заблокувала телефон.

Нек довго блукав вулицями планети Дев’яти Місяців і добрів до бронзової статуї Хитромудрого Одіссея. Тут він зупинився, розмірковуючи, що зробив би Одіссей на його місці. І саме тоді повз нього промчала на шаленій швидкості чорна «Міцубісі» із затемненими вікнами. Проїхавши кілька метрів, вона повернулася назад і з неї вийшов Лук в темно-синій лакованій шкірянці і маленьких прямокутних окулярах без оправи.

— Так що там за історія з відьмою? — запитав Нек Лука Туніні, коли вони доїли третю порцію подвійного сендвічу в кафе-барі «Мелані» на проспекті Тверезих…

М’ясо було дуже тверде і неситне, за смаком схоже на сою, але пахло молоком. Хліб нічим не пахнув і танув у роті, мов лід. Все це не залишало відчуття ситості навіть після 20-ї порції і у Нека закралася підозра, що у продукти зумисне підмішують якусь байду, що викликає апетит. Він би із задоволенням поснідав десь-інде, якби таке «інде» було.

З недавніх пір мережа кав’ярень «Мелані» стала єдиним місцем на Сатурні, де можна було поїсти «справжню» їжу. Сюди ходили переважно люди доядерної ери, які ще пам’ятали смак м’яса, шоколаду і кави, хоча й дуже приблизно. У місті було ще два філіали цієї кав’ярні — «Мелані фьост» та «Мелані секонд» на вулицях Бульдогів та Лихих злодіїв. І всюди готували такий же відмінний несмак, як і в цьому, де вони снідали сьогодні.

Мелані єдина з тих, що вижили, пам’ятала секрети приготування їжі «старих часів». Але, на жаль, усі її страви були схожі на макдональдські, бо саме там вона працювала у «тому житті». Крім рецептів з «того життя» вона принесла моду називати їдальні іменем хазяйки та вимагати чайові.

Лук не раз казав з Мелані, що незабаром їй доведеться заробляти на хліб чимось іншим, позаяк, шанувальників сендвічів з кавою лишилося як риби на мілині. Діти постядерної епохи поїдали срібні їстівні пігулки. Однієї пігулки вистачало, аби вгамувати голод на весь день. А романтикам та історикам полюбилися Інтернет-кафе, де подавалися віртуальні страви з кухонь різних національностей. Щоправда, смаку такої їжі реконструювати не вдавалося, але колір і форми відтворювали до дрібничок. Передавали ще й запах, але зовсім недоречно.

Борщ, наприклад, пахнув бузком, а вареники з вишнями і медом — хвоєю. Що не кажіть, тим, хто ніколи в житті не відчував запаху меду і вишні, важко це уявити. Відчуття ситості в Інтернет-кафе створювалося через комп’ютерне випромінювання, насичене срібними пігулками. Промені проникали в зіниці і миттєво насичували організм.

Лук полюбляв відвідувати Інтернет-кафе.

— Як ти можеш їсти картоплю, яка пахне попелом? — дивувався Нек.

— Ну, Неку, друже, простеж, тут же є асоціативний ряд. Картоплю можна пекти. Печена картопля пахне попелом.

— О Господи, Луче! Якщо мед їсти під сосною, він теж запахне хвоєю.

Нек мугикнув:

— Я вчора в Інтернет-кафе ризикнув з’їсти полуничне морозиво. Знаєш, що воно нагадувало?

— Ну? — засмучено і з ностальгією протягнув Нек.

— Бензин! — Лук загигикав.

— Дуж-ж-ж-е смішно, — сказав Нек, кривляючись.

Вони взяли з таці каву — густу воду без смаку і запаху, зафарбовану коричневою акварельною фарбою.