Читати книгу - "Сусід"

Після її відвідин я раптом усвідомила яке самотнє життя проваджу. В мене не залишилось друзів. Я обірвала усі контакти зі своїми родичами і знайомими… аби вижити. І тепер раптом появляється людини, якій байдужим є моє колишнє життя. Яка не дивиться на мене осуджуючим поглядом і не очікує виправдань. Хіба можу зробити їй боляче.

З іншого боку її чоловік. Олександр. Саша. Зловила себе на тому, що тепер часто вимовляю його ім’я вголос. Смакую кожну літеру зокрема і всі в купі. Ні-ні, більше нічого, тільки смакую.

Під час переховування навчилася стримувати свої бажання, проте не навчилася їх позбуватись. Знаю, що рано чи пізно прийде той день, коли греблю прорве і все, що стримую в собі вирветься на зовні. Якимось шостим чуттям вловлюю, що процес уже запустився. Час пішов.

Уже четвертий день не виходжу з дому. Боюся зустріти когось з них на сходах, чи по дорозі додому. Боюся, що доведеться робити вибір швидше, аніж мені б цього хотілось. Не тішу себе думкою, що жінці крім чоловіка ніхто не потрібен. Те, що можна розповісти колежанці, цього жоден чоловік на світі не зрозуміє, як би сильно він тебе не любив. Тому новий шанс заприятелювати з іншою жінкою, мене водночас тішив і тривожив.

Попри всі зусилля, не могла сприймати Оресту винятково як сусідку, чи потенційну приятельку після того як зіткнулася з сусідом. Тепер, наскільки безглуздо б це не виглядало, сприймала її як… суперницю. Цікаво, чи вона щось відчула? Жінка завжди відчуває, коли хтось намагається порушити цілісність її території.

— А, це ви… — Розчаровано.

— Я не вчасно?

Стою перед сусідкою, винувато всміхаюсь, а в самої аж ноги трусять, так переживаю.

— Та ні, заходьте.

Голос байдужий. В квартирі надзвичайно тихо. Кожен крок, кожен найменший порух звучить нестерпно голосно. Мимоволі роззираюся. Я тут ніколи не була після того як вони засилились.

Чула від сусідів, що цілий рік перед тим, як Ореста в’їхала, тут велись роботи. Мені було надзвичайно цікаво, що можна ремонтувати стільки часу в сорокаметровій квартирі. Тепер мала змогу побачити. Усюди стерильна чистота. Мало меблів, жодних оздоб. Ні тобі картини на стіні, ні квітки, ні якоїсь кришталевої вази. Але й бідним убранство назвати важко. Все найнеобхідніше, продумане і виважене. Речі й предмети бездоганної якості. Поєднуються між собою по стилю, кольору й структурі (не те, що в мене).

— Може позичите мені солі і я піду?

Молода жінка сіла за стіл і вправно заклацала на клавіатурі комп’ютера.

— Та ні. Ще не йдіть. Перепрошую, але мушу закінчити почате і зберегти його, бо мало що може статись. Гіркий досвід навчив не відкладати все на останню хвилину. А хочете я вам чаю зроблю? — не відриваючись від роботи запропонувала Ореста, аби заповнити паузу.

— Якщо можна, якщо… я вас ні від чого не відриваю.

— Та ні. Мені й так час зробити перерву. — Щось згасивши на моніторі, пішла на кухню.

Я йшла слідом за нею, тож мала змогу добре її роздивитись. Щось змінилось. За цих кілька днів щось змінилось в мододій жінці. Хода. Вона стала не такою пружною і впевнено.

Нотки тривоги зародились в душі. Невже щось зауважила, невже відчула загрозу. Відчула те, про що навіть я до кінця й не здогадувалась. Широкі і трохи задовгі спортивні штани приховували правдиві лінії тендітного тіла жінки, зате робили його ще більш крихким і делікатним.

— Може все-таки кави?

Ореста, задерши голову, розглядала літрові слоїки з герметичними накривками на полиці під стелею.

— Можна.

Мабуть я це сказала дуже-дуже тихо, бо Ореста обернулась і глянула на мене. Тільки тепер я зауважила, що в неї геть червоні очі і ледве припухлі повіки. Плакала.

— Я не почула, вибачте.

— Так, з радістю. З задоволенням.

Заки Ореста насипала щойнозмелені зерна до білих порцелянових горняток, заливала його окропом, я щиро їй зізналась, що дуже-дуже давно не пила кави. Сам запах напою доводив мене до блаженства.

— То… вам не… можна? — Несміло. Трохи наче й налякано.

— Можна-можна. Я добровільно відмовилась.

Жінка дивилась на мене своїми очиськами і… не бачила. Вона докладала неабияких зусиль аби мене зрозуміти, але було видно, що це їй ніяк не вдається.

— Чому?

— Аби уникнути спокус. Спочатку кава, потім тістечка, а там дивись і чогось міцнішого захочеться…

Я готова була продовжити список усього того, від чого я за останні роки відмовилась, але Ореста так швидко в знак згоди закивала головою, що я вирішила спинитись.

— Розумію, розумію.

Раптом ложечка випала їй з рук. На мить застигла, а за хвилю вже часто-часто закліпала очима.

— Що? Щось сталося?

— Та, ні. Я просто геть забула, що купила для вас панчохи. Просто… за всіма іншими клопотами не встигла віддати.

Видно було, що дівчина щось не договорила.

— То нічого. Мені не горить. Не знати коли побачу племінницю, — поправилась я. — У вас багато роботи?

— Так, як завжди. У дизайнера завжди багато роботи. Тим паче в нашій країні, де такого фаху досі не було. Завжди є що переробляти, аби вгодити замовнику. Чому ви про це питаєте? — поцікавилась на ходу, зникнувши в одній з кімнат.

— У вас червоні очі, от і подумала, що ви багато працюєте.

Я намагалася делікатно вивідати що з нею. Забула тоді, що потрібно як слід подумати чи хочеться тобі почути відповідь, пред тим як задати питання. Та було вже пізно.

— Річ в тому, що я вчора отримала страшну звістку. У сестри рак. — приглушено проказала вона, поклавши переді мною панчохи шоколадного кольору з розкішною коронкою вгорі.

Земля наче піді мною хитнулась. Поставивши горнятко на стіл, я втупилась у сусідку. Он воно що.