Читати книгу - "Сусід"

У людини таке горе, а мені в голові її хлоп. До такого повороту подій я не готова. Погляд впав на кляті панчохи, що були тепер більше ніж недоречними. Що тепер робити? Забрати їх зі столу і тримати в руках чи хай лежать як німий докір моїм думкам.

— Щось можна зробити?

Про онкологію я знала лише те, що від неї помирають. Що з’являється вона невідомо звідки. Але так само може й зникнути. Не багато, аби підтримати сусідку.

— Кажуть, що так. Обіцяють, що закордоном можна її вилікувати.

Ореста вмовкла і раптом зробилася цілковито відсутньою.

— Тоді ще не все втрачено.

Розуміла, що говорю найбанальніші на світі речі, але нічого не могла зі собою вдіяти. Мені страшенно хотілось їй допомогти, але я не знала як. Та й правду кажучи, що б я не казала, з моїх уст це виглядало якось фальшиво, штучно і непереконливо. Ореста, здається того не помічала.

— В нас зі сестрою не були найкращі стосунки. Ми рідко з нею бачились. Вона живе з батьками. Я туди рідко приїжджала. Та й приятельками ми з нею були нікудишніми. Завжди сварились і виясняли стосунки. Надя є молодшою. Весь час як ми росли мені видавалось, що батьки люблять її більше. Видавалось, що батьківської любові вона має з лихвою, в той час, як мені ту любов доводилось тяжко здобувати…

Молода жінка говорила, дивлячись у вікно. З очей потекли сльози, проте вона не зважала. Іноді втирала їх долонею. Очі стали ще червонішими, припухлість повік зробилася більшою. В руках не відомо звідки з’явилась хусточка. Мені дивно було бачити звичайну велику чоловічу хусточку, як ті, що носили в часи мого дитинства. Тепер користуються восновному паперовими. Звідки вона в неї?

Висякавшись, Ореста наче вернулася назад. Сюди на кухню.

— Вікторіє, можна я вас так буду називати?

Я ствердно кивнула.

— Мушу комусь це розповісти, бо зійду з розуму.

Я знову ствердно закивала, не порушуючи її монологу. Хай говорить. Хай плаче. Кому як не мені знати як то коли нема до кого й слова сказати. Особливо тоді, коли біль стає важким і нестерпним як непосильна ноша яка з’явилась невідомо звідки і якої тобі не позбутися.

— Два дні тому позвонила мати і попрохала приїхати. Вона ніколи мене про це не просила, тож я зрозуміла, що не просто так. Мати сиділа на дивані. Сказала про це так просто, що спершу я й не зрозуміла, що це все. Що найстрашніше вже сказано, вирок оголошено. Я тільки запитала чи вона впевнена і мама ствердно закивала головою. Чи може скрушно. Не пам’ятаю. Ми сиділи в напівтемній кімнаті, бо нікому не хотілось стати і ввімкнути світло. Боялися дивились одна на одну. Можливо чкали, поки хтось з нас скаже, що це сон, що це чийсь злий жарт. Проте сутінки все більше огортали наші постаті, а ми так нічого й не придумали, аби потішити одна одну.

— Не плач… — Мені раптом захотілось підійти і обійняти її, але в нас це не було прийнято. Все що я могла, це запевнити, що поки є шанс вилікувати не потрібно впадати в розпач і опускати руки.

— Коли я виходила з дому, то спитала як сестра. Мати відповіла, що Надя виглядає заскоченою зненацька і все в неї допитується «чому». Так ми й попрощались, не обійнявшись.

Вона вмовкла. Сльози висохли, залишивши сліди на її обличчі, що ледве помітно вилискували в променях вечірнього сонця. Хоч я й розуміла, ця розповідь не для того, щоб я їй щось порадила, але відчувала, що маю щось сказати. Щось вагоме.

— Оресто, не здавайтесь. У вас все вийде. От побачите.

— Так, звичайно. Здаватись не можна, але де взяти шістдест тисяд доларів на лікування?

— Шістдесят? — автоматично повторила я.

— П’ятдесят вісім.

— Багато.

— Так, багато. І я не знаю що робити.

— Молитися.

Прийшовши додому, вімкнула світло. Сіла навпроти стіни, за якою була сусідська кухня. Таким чином хотіла ще трохи побути з тією, котра попри всіх навколо, залишалась до болю самотньою жінкою. Була впевнена, що Ореста й досі сидить за кухонним столом.

Зранку довелося замовляти таксі, щоб заїхати до себе на квартиру, бо не було що одягнути в банк.

— Чому ми не можемо пожити в мене заки приведемо квартиру до пуття?

Не бажаючи того, в мене в голосі підступно почали з’являлись нотки роздратування. Ми ж не підлітки, аби просто тішитись присутнітю один одного. В моєму віці існувало страшне як Божий суд слово — побут. Мені тридцять вісім. Аби виглядати хоч би на тридцять, потрібно безліч необхідних речей: круглодобову воду, короткі піші прогулянки, рано лягати спати, ставати вдосвіта, аби спокійно, з насолодою привести своє тіло до тями. Не поспішаючи випити кави і вчасно прийти до праці, не впрівши по дорозі і не помявши одягу в маршрутних таксі.

— Тому, що я не альфонс. Затям собі один раз і назавжди: я є для того, аби подбати про тебе. Тобі залишається лише довіритись мені і робити все, що я скажу.

Отакої. Ми ще тільки одну добу разом, а Володька вже показує свій характер. Це не зовсім те, чого я очікувала, але воно настільки відрізнялось від того, що в мене було. Я вирішила спробувати.

А що коли й справді не все так зле як видається на перший погляд? Подумаєш, меблів нема. Та й скільки їх потрібно. Ліжко, шафа, кілька стільців… хай.

— Володю, не сварися, я від незвички. Та й хвилююся трохи. Що скажуть в банку?

— В банку? Ти що здуріла? — очі вмить заокруглились і випукли, наче хтось несподівано стиснув його за шию. — Про це ніхто не повинен знати. Ще чого не вистарчало