Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Кінчев заглядає в усі куточки, Шерман не лише заглядає, але й принюхується. Але підозрілого й тут не спостерігається.

Кадр восьмий. Слідчі намагаються пробратися до сараю ще й зтретього боку — з тилу. Широкі й високі двері не відкриваються. У двірника-садівника ключа немає, його відпускають з миром. Віктор Артурович витягає маленький ліхтарик й обводить двері й прилеглу місцевість круглим промінчиком. Незайманий сніг свідчить, що людська нога не ступала тут досить давно. Кінчеву задумі розгрібає сніг ногою. В колі світла мелькає зім’ята трубочка — гільза від довгої дамської сигарети.

Кадр дев’ятий. У темряві, голіруч, слідчі старанно риють сніг біля зачинених дверей сарайчика. Знаходять ще три вишуканих недопалка й чотири — від звичайних дешевих сигарет.

— Курили двоє, — робить висновок Шерман. — Довгенько стояли вони тут удвох! Хм, за гаражем… Цікаво, про що домовлялись?

— Можливо, приходили сюди неодноразово. Або чекали одне на одного. Ще варіант: звідси відкривається красивий або цікавий краєвид, і різні люди незалежно один від одного урізний час проводили тут… деякий час.

— Будемо ці недопалки до справи долучати?

— Давай, якщо не ліньки. Навряд чи це допоможе.

— Чому?

— Інтуїція підказує.

Практикант зітхає й киває головою

Удвох вони тут же викурюють по цигарці. Недопалки летять у щойно перекопаний ними сніг.

І нарешті, кадр десятий, заключний. Попрощавшись із тихим двірником, який саме замикав сарай, слідчі повертаються до особняка.

Шерман захоплено вигукує:

— Заплутана справа!

— Як завжди, — втомлено відгукується Кінчев. — Ти, Михайло, двигай вже додому, а я ще розочок по будинку пройдуся.

— Та я б також… — починає студент прохально, але Віктор швидко перебиває:

— Іди-йди, коли начальство відпускає. І завтра щоб у контору без запізнень!

Шерман радісно козиряє. Його модна шапочка усміхається.

Присмерк, наче невагомим туманом, облягав старий будинок. Стихало каркання набридливих ґав. М’якшали барви, згладжувалися виступи. Дім усе глибше занурювався в готичну таємничість.

Слідчий Кінчев ходив по всіх кімнатах і встромляв у кожен куточок свою гостреньку мордочку. Неприємно, лише самим ротом усміхався, щоразу показуючи деформовані зуби. Все обмацував, торкався оббивки диванів та крісел, відсував та розсував штори, перевіряв, як зачиняються вікна, зазирав під шафи й столи.

Нарешті повернулися на кухню, звідки починали огляд.

Ввічлива Надя спитала:

— Чогось вип’єте?

— А що у вас є? — побіжно кинув слідчий і сіпнув скошені металеві дверцята, котрі якось недоречно стирчали під стіною.

— Все. Чай, кава, молоко, сік. Пиво, кола, бренді, вино. Горілка.

Кінчев пропустив повз вуха список запропонованих напоїв, він насторожився: дверцята не відкривалися.

— Це вхід у підвал?

— Так.

— Зачиняється лише ззовні?

— Звісно, — Надія витягла з кишені велику низку ключів, найдовший просунула в замкову шпаринку, повернула. Двері розчинилися м'яко, без рипіння та стуку.

У підвал вели міцні кам’яні сходи. Внизу Щукіна легенько клацнула вимикачем, і світло залило величезне приміщення.

Читач детективів звик до гнітючих картин підземель: вогка пліснява, задуха, порох і павутиння. Миші та щури.

Та це був не такий підвал.

Тепло, сухо, чисто, просторо. Лампочки без абажурів і різнокаліберні свіжопофарбовані труби. Попід стинами — старі меблі, металева арматура невідомого призначення. Праворуч від входу — сучасна котельня з новенькими блискучими ручками.

— У вас тут акуратно…

— Так. — Щукіна була задоволена враженням, яке справив підвал на слідчого. — Я порекомендувала Семеновича, нашого шкільного сантехніка. Він і там, у школі, зробив з болота лялечку. Ніхто не вірив, коли він був казав: я туди спускатимусь у білій сорочці й пристойному костюмі. Але він зміг.

І тут — порядок. За два тижні все зробив. Один. Тільки з трубами зварювальник допоміг.

Кінчев обійшов усі кутки. Низько схилився над товстою трубою. Відчинив дверцята старої шафи. Постукав по стіні.

— Та-ак… Та-ак… Цікаво… Ну, ходімо нагору. — Але сам залишився на місці. — Сантехнік тут часто буває?

— Семенович? Два тижні, як востаннє приходив. Ми домовилися викликати в разі потреби. Але потреби не було. Все працює. Хіба що…

— Що?

— Ну, коли унітаз… Булькав чогось. Але ж нічого не протікає. Нібито немає чого турбувати…

— Але він приходив?

— Так, ми разом перевірили, вода текла тільки, коли натискали… А потім, коли він пішов, — знову…

— Ваші привиди давно почали з’являтися? Коли вперше?

— Кілька днів тому. І… вони не мої.

— Що ви маєте на увазі?

— Особисто я їх жодного разу не бачила. Лише зафіксувала несправність, тобто порушення в роботі унітазу. І все.

— Так і запишемо. — Кінчев пішов до сходів, що вели нагору.

Надя попленталася слідом. Спитала у його спини:

— Що запишете?

— Що чай я питиму вдома.

Розпрощався він увічливо, але неприємний липкуватий осад ніби осів на всьому обладнанні модерної кухні.

Щукіна дістала з верхньої шафки банку з-під квіткового чаю, витягла з неї й поклала на стіл блідно-зелений стікер з квапливим написом: «Світ величезний, але ти не сховаєшся ніде». Сіла й замислилась.

Тихо. Незвично тихо в домі.

А за вікнами — рання зимова ніч. Чорна, як смола.

Маня помирала, і всі знали про це. І