Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Хотіла померти у Барвінківцях і умовила привезти її в цей будинок, де ще не все встигли оздобити.

Вона лежала, закутана ковдрою та пледом, на дивані в маленькій башті. Вважала це за прогулянку. Палала зсередини, задихалася, кашляла.

Василай та Віра сиділи поруч і удавали, що насолоджуються гарячим чаєм та спогляданням околиць. Весна була напрочуд теплою, і вони відхилили кватирку. Лише одну, щоб Маню не протягло.

У парку відчайдушно дзвеніли пташині голоси. Чавунні сходи раптом відповіли енергійним тупотом. Над підлогою з'явилась чорноволоса голова, затим пишний букет білого бузку, потім, зробивши півколо по гвинтових сходинках, у башті опинився весь Іван.

Повітря забриніло бузковим ароматом.

— Як почуваєшся, Маняшко? — весело спитав брат.

Вона хотіла відповісти, але сильно розкашлялась. Віра сказала сердито:

— Навіщо ти приніс квіти? Не можна. Коли запалення легенів…

— Я на хвилинку. Тільки покажу, — почав він виправдовуватись. — Дивись, Маню, уже бузок цвіте.

Марія витерла хустинкою губи й кволо всміхнулась. Прошепотіла ледь чутно:

— Ти посидиш тут?

— Авжеж, моя мила!

— Розкажи щось… Новини… Хочу послухати… — слова «востаннє» вона не вимовила, але воно зависло в хмаринці бузкового запаху.

— Гаразд, тільки однесу квіти.

— Навіщо ж їх носити? — Василай підвівся. — Я їх просто викину з вікна. Хай дістануться тому, хто знайде.

— А знайде їх, звичайно, двірник Павло, — Іван підтримав гру, розчахнув вікно і, сильно розмахнувшись, жбурнув букет вниз.

Василай визирнув:

— Спортивний кидок! Лежать посеред дороги, — і одразу за чинив вікно.

Віра сіла боком — як поетеса Гіппіус на знаменитому портреті:

— Пропоную парі. Спробуємо вгадати, хто їх знайде першим. Я ставлю на Глафіру.

Василай відкликнувся миттєво:

— Я також думаю, що скоріше за все — Павло. Проте… Щоб було цікавіше, поставлю на… доктора Вечеровського.

— Нізащо не виграєш, Гришко! — зраділа Віра. — Він парком ніколи не ходить, одразу до Мані йде, — і невимушено повернулась до сестри. — А ти, Маню, на кого поставиш?

Марія повільно розплющила очі. Тихо видихнула:

— На тата…

— Отже, ставки зроблено! Починаю спостереження, — ловким стрибком Віра сіла на підвіконня. — А що дістане переможець?

— Ми виконаємо його бажання, — запропонував Іван.

— Це нечесно! Ясно ж, як Божий день, що виграєш ти.

— Ризикнемо, Верунчику, — Василай сів ближче до Марії, взяв її гарячу тонку руку в свої долоні. — У світі так багато несподіваного. Ви вірите в чудеса?

— Дивлячись, що вважати за чудо. — Іван також сів, поклавши лікті на круглий столик. — Витвір мистецтва, наприклад, — це беззаперечне диво.

— Погоджуюсь. Саме у творенні вічного людина досягає стану… співтворчості з Богом. Недарма ж дивами вважають піраміди й Колізей.

— О-о, сів на свого улюбленого коня… — відгукнулась із засідки Віра. — Зараз почне вихваляти неперевершеного Городецького.

— А ось і ні! Назло тобі говоритиму про літературу! — Григорій нахилився до Марії: — Ти згодна?

Вона відповіла легким тремтінням повік.

— З красним письменством все ясно, — заявив Іван. — Зараз у нас розквіт і вершина. Але, за законами природи, потім обов'язково наступає зів'янення.

Віра була в дискусійному настрої:

— Звідки ти знаєш, що це — вершина? Розквіт? Може, це — лише перші бутони, і ми ще побачимо, тобто прочитаємо щось… зовсім неймовірне? Таке, від чого зблякнуть і Шекспір, і Пушкін, і Гете, і…

— Замовкни, Касандро! Хоч класиків не чіпай!

Але Віру підтримав Василай:

— Ні, а хіба ж не було епох, коли розквіт науки й мистецтва тривав роками та приносив щораз кращі плоди?

— Еллада й епоха Відродження? Знаєш, важко співставляти з ними наших сучасників…

— А мене навіть лякає сучасний надмір талантів. Люди кажуть: коли занадто грибів, хоч косою коси, так це — перед війною.

— Вірунчику! Не можна порівнювати природний грунт із культурним. Вони живуть за різними законами. — Григорій так і тримав Маніну руку в своїй, хоча дивився на інших. — Грибні прикмети — таке ж марновірство, як і порожні відра. А ось думка про те, що поети передчувають настрої суспільства, — слушна. Зараз в літературі живе якась дивна тривога… наче напередодні катаклізму… Прощання зі звичним станом світу, — поглядаючи на Маню, яка знову заплющила очі, він каже усе тихіше й повільніше. — Це здається провіщенням нової революції… набагато страшнішої… ніж…

Він змовк, і Маня тихо сказала, на піднімаючи повік:

— Я не сплю… Я слухаю… Ти маєш рацію… У них немає… запаху бузку… весни… Все таке… пряне…

— І занадто яскраве, занадто підкреслене, — підхопив Іван, — наче венеційський карнавал. Барвистий, але безглуздий.

Віра додала, дивлячись у вікно:

— Скажи краще: розгульна російська ярмарка. Коли всі у боргах, а маєтки закладено. Бенкет під час чуми.

— Ні, не згоден, — відповів Василай ласкаво, злегка погладжуючи випнуту кістку на Маніному зап'ястку. — Ярмарок — то виплід сільської культури, а в сучасному мистецтві відчувається надзвичайно сильний вплив міста, його діловитості, його молодості. Відчувається запах свіжої кладки нових гігантських будинків. Надмірність — у всьому. Все охопити, все спробувати, нічого не упустити. У цьому — суть модерну. Пошук нових форм, ще не бачених в історії. Поки —