Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Готель Урлома, «Арка Світанку», стоїть на вулиці Міді, у жвавій торговельній дільниці на північ од Великої Гавані. Стіни будинків тут тонкі, отож можна чути звуки, що долинають ззовні — голоси, глухий стукіт, човгання ніг сходами вгору-вниз, гру на флейті, котяче нявкання. Готель являє собою високу стару споруду з дерева й каменю, з покрівлею з мідного сланцю — однією з тих покрівель, що тепер позеленіли, проте встигли дати назву вулиці. Коли ми постали перед його широким, підтримуваним колонами ґанком з парою кипарисів по боках, я раптом обіллявся холодним потом і затремтів.

— Оцей готель, — промовив Стен, крадькома поглядаючи на мене, аби оцінити, наскільки я задоволений. Я кивнув і спробував посміхнутися, від чого заболіли тріщини на пересохлих губах. Відтак розчинилися двері, вийшов високий опасистий бейнець і поспішив униз сходами, незграбно ступаючи в шкіряних пантофлях, що не трималися ніг.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — загукав він спотвореною кідетською, вимахуючи руками, від чого надимались рукави його білої сорочки. Він наближався до повоза, а тим часом наш візник зняв дерев'яні східці й приставив їх збоку, аби ми могли зійти. — Ласкаво просимо, — не вгавав пан. Його лагідні золотаві очі нервово перебігали обличчями моїх слуг. — Апканат? — запитав він, знову спотворивши кідетську вимову. — Нема апканат? Ви не маєте апканат? — Тим часом візник, ігноруючи нетерплячі панські крики, подивився на мене своїми чорними твердими очима, простягнув руку і поставив одну ногу в черевику на східці з майже насмішкуватою самовпевненістю, наче заявляючи цим, що я можу цілком йому довіряти. Я вхопився за простягнуту руку й підвівся, погойдуючись, оточений схвильованими приглушеними розмовами, що їх вели слуги і Стен, який поклав мені руку на поперек; химерний готель і темні, наїжачені списи кипарисів, здавалося, стрибали й гойдалися у сонячному сяйві, поки я злізав з повоза. Коли я ступив на землю і візник відпустив мене, я спіткнувся. Опасистий пан підтримав, поклавши свою велику долоню мені на плече. — Ласкаво просимо, — вкотре сказав він; а потім, трясучи головою, промовив олондрійською нібито сам до себе: — Бідака! Та ж він ще хлопчик! І називає себе перекладачем!

Я відчував, що повинен виправити його, але не міг знайти потрібних слів його мовою. Подивився в рум'яне обличчя і співчутливі топазові очі; від його сивого волосся, укладеного так, що на кожній скроні манірно лежало по однаковому кучерику, точився потужний запах геліотропа. Мене охопило оте відчуття малості, що його наші люди мали відчувати на півночі: моя голова ледве сягала плеча цього запахущого пана. Я був у захопленні від його великих долонь, таких вологих, з перламутрово-білими нігтями, прикрашених кількома перснями з аквамаринами.

— Апканат, — повільно мовив він, вдивляючись мені в обличчя. Я прочистив горло, відкрив рота і… закрив. Він зітхнув, одвернувся, а тоді закотив очі з розпачу на вид Стена й візника, котрі спілкувалися за посередництвом енергійних жестів. Втім, такий метод спілкування виявився успішним, бо Стен поспішив до мене і сказав:

— Екаві, я супроводжу слуг у їхню корчму. По кількох днях ви, можливо, самі захочете поглянути, як вони облаштувалися — але зараз я запропонував би вам відпочити і чекати мене тут… — Він невпевнено подивився на мене, потім глянув на бейнського пана, який придивлявся до нас обох з чималим інтересом. Справжнім ударом став для мене нищівний сором: я виявився нездатним до розмови — у такий важливий момент не зумів довести своїх знань, як якийсь невдатний учень.

Зібрав усю свою мужність і кивнув.

— Так, звісно! Я огляну наші кімнати.

Стен, схоже, відчув полегкість і поспішив назад у повіз, але я помітив, що, ідучи, він цілує кінчики своїх тонких пальців, а його вуста швидко ворушаться, як у молитві.

Поводи заляскали по спинах коней. Я повернувся до бейнця, що стояв поряд, розпрямив плечі й промовив:

— Доброго дня.

Його золотаві очі розширилися.

— Доброго дня! Отакої!

Він простягнув руку, посміхнувшись, і моя долоня потонула в його долоні.

— Добридень і вам, телмаро! — Він нахилився ближче, шукаючи на моєму обличчі якийсь знак розуміння. — Ви розмовляєте олондрійською? Ви апканат?

Я засміявся й відповів йому досить незграбно, але з насолодою:

— Я — крамар з Чайних островів. Мій батько… він користувався… він приїздив…

— Так-так! — підхопив пан. — Але ходімо, аби не стояти на сонці. — Він повів мене до готелю доріжкою з рожевого сланцю. — Отже, ви — син того голомозого пана! Так, я чекаю його щороку! Сподіваюся, ніякого лиха… — Він урвав мову, тим часом ми піднялися сходами на ґанок.

— Він помер, — сказав я.

— Ох! — Панове чоло взялося зморшками з виразом такого щирого болю, аж я пошкодував, що не повідомив цього якось делікатніше. — Це жахливо, жахливо! І він не старший за мене! Одначе пробачте мені — я звуся Єдов Бейнський.

Він поклав руку на серце і вклонився, показавши мені круглий острівець рожевої шкіри на маківці; коли він випростався, я теж вклонився, промовивши:

— Джевік Тіомський.

При цьому він зайшовся голосним, радісним сміхом.

— Дивовижно! Яка освіченість! О, прецінь ваш батько був мудрий! Ну ж бо, зайдімо до оселі.

Він схопився за мосяжне кільце на дверях, потяг і відчинив їх, відтак запровадив мене у вельми простору, прохолодну кімнату, порожню, якщо не рахувати вазу з білими