Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— ...І все виглядає так, ніби бояри тут людові якусь велику ласку роблять, дозволяючи доброхітно їх утримувати, скріпляти оборонну лінію, оружно боронити край і їх,— аж плювався від обуру Нелюб.— Є вже й усілякі підступні направи козаків на міщан і посполитих, а тих — на козаків, суди тим займаються. А шинків та гуралень розвелося — то й повірити тяжко! П'ють деякі навіть у будні!..

Ждучи дружину з прощі, відвідавши вершником не лише білямерефську займанщину, а й пристародубську та станицю Новочеркаську на Дону і замовивши там чимало отих навесних охочекомонників, Сірко, поряд з успіхами та втіхою, все більше, особливо в довгих самотніх дорогах, відчував свою особисту родинну трагедію. До нього все певніше приходило переконання, що він, прив'язаний до Січі, а тепер і до війни, знехтуваний і зневажений, а може, й замінений на когось іншого Софією. При цьому висліді він сатанів, кляв дружинине святенництво і преподобство, виношував і викохував у душі все шаленішу ненависть до церкви і протоієрея Вустима, що переходила в нестримні наступи гніву, яких уже не міг і стримувати. Хто знає, що було б, коли б не Артем, який добре все те бачив і намагався погасити гнів і загоїти рани побратимові...

Напередодні Різдвяних свят якось уранці Артем і Сабрі закололи трьох вгодованих льох і забили чималого бузівка. До цієї події готувалися усією великою родиною, і Сірко був чи не основною помічною силою у чоловіків. Він і тримав жертви, і перетягував їх на приготований на вигоні, розчищений від снігу майданчик, і носив околот для осмального вогню, і смалив туші та лив воду, коли мили їх, і відносив для патрання в хату. За роботою трохи забував гризотну журу, що нуртувала в ньому невідступно.

Зате в усіх назагал на душах були радощі, бо кипіла робота, рипів журавель над глибокою, обмерзлою на цямринах криницею, спускалася сива імла над Мжею і окіллям, дзвеніли ковальські молоти аж у місті. Вистачало роботи й однорукому Артемові та Сабрі, було її досить і для жінок та дітей.

— А ти і одноруч, Артеме, бачу, навчився господарювати,— похвалив Сірко, оглядаючи порожній рукав побратима.

— Не я, брате Іване,— біда навчила,— обізвався той довірливо.

Димок над тушками то плівся вгору змійками, то півнячогребінними грайливими застружками осідав донизу, наближаючи імлу неба аж до землі...

Ще парувало на майданчику щойно погашене багаття, ще жінки тільки-но приступили до патрання свіжини, яку повносили чоловіки в хату, наддавши роботи Мокрині, Христині та Сабрі, ще Сірко у задумі затягувався люлькою та специфічним запахом смалятини, а Артем поїв худобу, ще лунко рипів журавель в руках Сабрі,— як під дворищем скрипливими полозами обізвалися дорожні сани, задзеленькали дзвіночки на дузі і у відкриту Артемом хвіртку ввійшла вся в темному, мов черниця, Софія. Її дорожні сакви натужно вніс слідом візник і мовчки, потоптавшись, передав їх Артемові.

Визріла, випещена, дорідна, заможно ошатнена в темно-червоні охутрені сап'янці, в маурову об'ярну смугасту опанчу, освіжено розрум'яніла, у шапці з куниці-куни, дружина скриком відгукнулася спершу в Сіркових очах, а потім у серці та в усьому тілі. «Таки є що палко любити в ній, є чим зачаруватись, хоч би й не хотів,— аж лячно йому стало.— Недарма тут люди прозвали її бояринею»,— пішов Сірко назустріч, щоб привітати Софію, вже вкотре в житті захоплючись і зачаровуючись її вродою.

— Благословляю тебе, муже Іване, лаврськими офірними святощами і прощеннями гріхів, вимоленими мною за три седмиці і у святих мощів тамтешніх, і у самого архімандрита Йосипа. Відає він про тебе і, на мій подив, поцінює твою жертовну тщу гультяйству і мордирству та битвам, не відаючи того, що ти кинув напризволяще в кревності і жінку, і дітей, і рідне обійстя та побратимів, геть відбившись від святих обов'язків батька, чоловіка і господаря. Прости, Боже, гріхи наші, подай милість свою і всепрощенні цельби нам,— хрестила його, розгубленого, розмахом руки, як Сірко, ледь стримуючи в собі крик душі, зупинився перед нею, уражений отим святенництвом...

«У вірі і погамування гніву, лицарю, і державність для нас, і відрив від остогидлого ляства та захисток від татарства, ж і від розбратності люду»,— згадав Сірко при Софіїному хрещенні слова отця Гната Шульги, сказані ще в Капулівці...— Бог її відбирає в мене чи таки отець Вустим? — оглянувся він на Артема, Сабрі, їхніх жінок і стару Марію, що вийшли з хати назустріч прочанці.— «Мабуть, і перший, і другий»,— зробив він подумки сумний для себе висновок.

— То йдемо до хати, люба,— легенько попхнув дружину Сірко, направляючи її до ганку.— Там докажеш, там,— помітив він її бажання продовжувати оту хворо-святенну мову.— Там!

В Софіїній поведінці було щось дивне для всіх, хоч і досконало знане, а Сіркові, як господареві і чоловіку, все те видавалося непідвладним розумові та досвідові. І було воно чимось неокресленим, незбагненним, якому і назви він не міг знайти. «Яку ж бо силу треба мати, щоб терпіти її!» — подумав він співчуваючи і побратимам Артемові та Сабрі, і їхнім дружинам...

— Там то й там,— слухняно попрямувала Софія до хати.— Неси, пане Артеме, сакви в дім, хай обдарую вас усіх святими хрестиками обителі Божої.

І, поки прочанка в своєму хворобливому благочесті навішувала на шиї спершу дітям, а потім і дорослим куплені в Лаврі хрестики, Сірко, присівши в крісло, із жалем і гіркотою думав: «Одна лиш Лавра в'яже вірою тутешній люд із своїм рідним краєм, а більше вже ніщо... А Софія в пасії є, хвора!..»

— Дарую вам прощу обителі Лаврської,— розмашисто і зверхньо перехрестила прочанка Мокрину і Христину,— дарую і вам її, діти,— клала вона хрести спершу на своїх, а потім і на Артемових менших та Сабриних старших, на кожного зокрема, стоячи нестямною іпостассю над присутніми.

Продовжуючи, як причарований, спостерігати