Читати книгу - "Терези"

Та й лікар навряд чи допоможе. Хіба пропише, як рік тому, снодійне, і все стане, як було…

Хоча ні, вже ніколи не стане так, як було. Нічого не виправиш, нікого не повернеш із того світу…

І тоді мама не втрималась і розплакалася.

Що з тобою, ти захворіла? Зізнайся… А може, ти… вагітна? Тому не пішла на похорон? Розкажи мені, я все зрозумію…

Олеся накрилася ковдрою з головою.

Ні, мамо, у мене абстинентний синдром, по-простому – ломка. Твоя чемна дівчинка потрапила в тенета своєї чемності. Це дуже довго пояснювати. Я не можу марнувати сили на ці пояснення, та й ми ніколи з тобою не говорили щиро, тому я промовчу. Вибач, мамо…

Коли мама пішла, Олеся відкинула ковдру і роззирнулася в пошуках мобілки. Кілька днів не згадувала про неї, не дивно, що начальниця телефонувала на домашній.

Дивно, що ввічливим і турботливим голосом розмовляла…

Помітила свою «Нокію» в куті біля ліжка. Розсипаною на детальки.

Довго дивилася на телефон. Не пам’ятала, коли і як він розбився.

Хіба що улюблена мелодія «Плачу Єремії», виставлена на вхідні дзвінки, раптом зазвучала в пам’яті, нагадавши про далекі гори, звідки ніяк не могла повернутися. Коли ж вона чула її востаннє? Коли ж вона нарешті повернеться зі своїх блукань?

Олеся знову лягла і накрилася ковдрою по вуха.

Отже, ніхто не може додзвонитися. От і добре…

У своєму щоденнику я назвала б сьогоднішню ніч переломною. Але я щоденника не веду. І сьогодні вночі мені дуже і дуже зле.

Час спливав, наче вода з поламаного крана, – тоненькою цівкою.

Олеся спробувала ще раз. І ще раз. Спробувала розставити все по своїх місцях.

Але марно. Тільки голова розболілася дужче і перед очима замерехтіло.

Що робити, що робити, що робити? – стукало молоточками у скронях.

А може, то правда вперто намагалася пробитися до її затьмареної ліками і страхом свідомості?

Увесь вільний час, якого виявилося аж надто багато, Олеся або ходила як сновида по квартирі, тримаючись за стіни, бо від перебування у вертикальному положенні ще тремтіли коліна і слабкість гарячою хвилею вдаряла в обличчя. Або сиділа перед комп’ютером, охопивши себе за плечі руками і намагаючись щось почитати в Живому Журналі, але нічого там не знаходила.

Але здебільшого лежала, втупившись у стелю.

Що робити, що робити, що робити? – пробувала вона прочитати на стелі відповідь. Марно.

Ні на чому не могла зосередитися, думки про таблетки не виходили з голови.

Щось трапилося в ніч із неділі на понеділок дев’ятого червня. Щось, що збило її налаштування і змінило паролі, і тепер вона ніяк не може повернутись у своє більш-менш безпечне існування і згадати, що саме трапилося, наче хтось рукою провів перед її очима і стер усі картинки, хоча пам’ять уперто намагалася зібрати себе з уламків заново.

Щось змусило хорошу людину полізти у зашморг…

До роботи Максим дістався у геть невеселому настрої. Дорогою кілька разів поривався розвернути тачку, виїхати на окружну і втопити педаль газу. Знав, що «Шкода» слухняно відгукнеться ста двадцятьма кілометрами на годину.

Та натомість слухняно припаркувався через дорогу від фірми та із здивуванням відзначив, що ані на хвильку не спізнився.

От що значить, коли є додатковий стимул приходити вчасно!

Панакота був убраний у шорти кольору хакі, плямисту сорочку, чорні окуляри і, звичайно, свої білі навушники. Замаскувався до невпізнаваності, і здається, навіть косички говорили всім: «Ні, це не той Панакота, про якого ви подумали!»

Максим зітхнув, кинув йому ключі й попрямував до прохідної.

Озирнувшись біля скляних дверей, побачив, як його помічник роззирнувся у славній традиції Джеймсів Бондів і непомітно вліз на переднє сидіння. Різкий гудок зачепленого клаксона сповістив усім, що надсекретна операція розпочалася.

Панакота втягнув голову в плечі й тихесенько причинив за собою дверцята…

На зміні був новенький охоронець, про загублений телефон не чув ні сном, ні духом, до Тараса тепер не було сенсу звертатися, Анжела досі на нього дулася, а керівник охорони з промовистим прізвищем Каменюка, якби знайшов його телефон, то, мабуть, стер би його макогоном у ступі в порошок.

Та-ак, у кого б ще спитати про свій «Самсунг»?

Максим ще трохи потупцяв з іншого боку прохідної, спостерігаючи, як усі поспішають на робоче місце, хоча далеко не всі, включаючи і його, хочуть цього, і тільки зібрався на свій другий поверх…

– Доброго ранку! – привітався за його спиною знайомий голос зі сталевим відтінком і, минаючи його, коротко додав, не втрачаючи ні грама своєї сталевості: – Ви у мене дещо забули, Максиме.

Максим мить постояв, отямлюючись від здивування, а тоді кинувся наздоганяти власницю голосу, цього разу вбрану у джинси та облиплу стрейчеву сорочку в блакитну смужку.

По п’ятницях в офіс дозволялося приходити в неофіційному вбранні. Прийому клієнтів у цей день не було, і невеличким послабленням внутрішнього статуту працівники користалися по повній.

Усі любили п’ятницю!

Олександр п’ятницю не любив. Його працівники – і напевно не тільки його – вважали п’ятницю священним днем, бо за нею слідували вихідні, і навіть якщо ви у вихідні працюєте, все одно п’ятниця – переддень щастя. І працювали вони в п’ятницю, поглядаючи на годинник, і ефективність тієї роботи була ніяка.

Олександр ніколи не працював на когось, тому й ніколи не ділив своє життя на тижні. Швидше – на періоди спаду і підйому активності. Або на час від здійснення одного задуму до іншого.

От як зараз. Задумав запустити власну лінію виробництва лікарських трав три роки тому – і за три роки на території в триста п’ятдесят квадратів біля Пасік Зубрицьких виросли склади і цехи з переробки лікарської сировини, а також цех по контролю якості сировини і готової продукції із супердорогими спектрометром і хроматографом.

Лишилося запустити рекламу і презентувати своє дітище на всіх доступних йому рівнях.

Власник «Конвалії» поглянув на кошториси дочірнього підприємства і зрозумів, що витрати на промоцію треба урізати. Помпезності не буде, він не син Рокфеллера, і хай інші називають його скнарою – якось переживе.

А ось як він житиме, якщо не вдасться виконати обіцянку, яку він дав собі і матері свого сина над його труною, – Олександр не уявляв, і від того, що ця справа не рухалася, хоча стільки часу минуло, йому хотілося повіситися, але хіба