Читати книгу - "Терези"

Саме це він хотів би сказати всім, хто замислюється про самогубство: подумайте перед цим про своїх ворогів! Не про близьких і рідних, а про них, коханих, уявіть собі, як вони потиратимуть руки над вашою труною, як глумитимуться над вашою пам’яттю і як розказуватимуть усім, хто захоче слухати, якими ви були ідіотами!

А таких, хто захоче слухати, набереться достатньо, можете повірити старому скнарі…

– Ви знайшли мій телефон?! – влетів Максим у прочинені двері кабінету керівника тутешнього роздрібу.

Ілона Вікторівна стояла біля стіни ліворуч від дверей, і в її погляді читалося щось таке, що зупинило Максима ще на порозі.

– Не знайшли… – сам собі відповів він. – А що?..

– Зачиніть двері.

Він зачинив. Видно було, що Ілона мала досвід у керуванні людьми. А ще видно було, що якась думка внесла розбрат у струнку шеренгу її установок і принципів.

– Я згадала… дещо.

Максим завмер. Соратників у нього тут не було і не передбачалося, і якщо гравець такої ваги перелаштується ближче до його флангу бодай на півсантиметра – він матиме хоч якийсь шанс.

– Інколи я буваю в курилці…

– Ви курите? – не втримався Максим. Він гадав, що такої шикарної шкіри і білосніжних зубів не буває у курців.

Ілона поглядом поставила його на місце і схрестила руки на грудях.

– Я сказала – інколи…

– Перепрошую, це не моя справа…

Вона мовчки щось зважувала в думках, задивившись на край столу…

– Будь ласка, продовжуйте, це дуже важливо… все дуже важливо в цій справі…

– Ви теж вважаєте, що Кеннеді вбили свої?

– Чужим це нафіг не треба було.

Дівчина кивнула, неначе його відповідь була тестом на профпридатність. Жодна волосина не вибилася з її шикарної зачіски…

Цікаво, у неї є кавалер? Чи чоловік?

– Так от, якось ще взимку, одразу після свят, я вийшла за прохідну і згадала, що забула сигарети. Я не люблю ті, які курять наші хлопці, вертатися не хотілося, отож я спитала в Тараса, чи нема в підсобці Анжели, яка теж курить «LM». Той роззирнувся, обережно прочинив двері до підсобки і кивнув мені, щоб я заходила. Усередині на тапчані сиділа Анжела і розмазувала туш по обличчю. Вже майже не плакала, тільки схлипувала. Ну я і влаштувала допит.

– Справжній, суворий? – осміхнувся Максим, судомно намагаючись заховати за посмішкою свій страх перед допитами.

Дівчина знизала плечима і холодно глянула йому у вічі.

– Можу й суворий, а якщо тобі нецікаво, то взагалі можу…

– Ні-ні, мені цікаво, я просто цей… згадав той тапчан злощасний…

Ні, чоловіка, швидше за все, немає…

– Пити менше не пробували?

– Пробував, не виходить.

Вона не засміялася. Навіть не посміхнулася.

– Ви теж думаєте, що то я їх вкрав? – серйозно спитав після паузи Максим. – Ви ж у курсі про зниклу передачку?

– Усі керівники в курсі. Поки що лише керівники, але скоро знатиме вся фірма. А свої думки я волію зберігати при собі. І тобі раджу, тут не тільки стіни, а здається, стелі й підлога мають вуха.

Вона поглянула на годинник.

– Так, мені час працювати. Наш шеф задурно гроші не платить.

– А що Анжела?..

Ілона знову на мить задумалась – і…

– Анжела плакала, бо Олексій Лускувець відмовився іти до неї в гості на Маланки, тому що… закоханий в іншу і нічого не може з цим вдіяти.

– Закоханий?

Максим закліпав очима. Слово закоханий було відсутнє у його лексиконі, може, тому йому було так дивно спостерігати за всіма тими стражданнями своїх непутящих ровесників.

Але уявити Олексія закоханим було неможливо, він шляхетно ставився до всіх осіб жіночої статі – від немовлят до бабусь, але щоб отак, як інші, страждати від кохання до однієї…

– Не вірите? – спитала Ілона і вперше зацікавлено поглянула на нього. Іронічним таким поглядом…

Максим розвів руками. Кицька на ймення Тривога знову запустила свої кігтики у його серце.

Казав йому внутрішній голос не йти сьогодні на роботу, погасав би півдня областю – велика швидкість завжди діяла на нього заспокійливо, – і як на світ народився б, а він…

– Все може бути, звісно, але… – невпевнено почав він.

– Але ви ніколи не потрапите в цю пастку…

– Я? Ну, не знаю…

– Бути закоханим для вас означає – втратити себе, свою оригінальність, стати таким, як усі, правда? Правда.

Хлопець збирався заперечити, але ніяк не міг дібрати потрібних слів, тим часом Ілона відвернулася до столу, натякаючи, що аудієнція закінчена.

Максим потупцяв трохи на місці, жалкуючи, що взагалі зв’язався з цією фірмою, жив би собі далі, як жилося, – ніколи не бачачи того складу і того клятого холодильника! Але тільки взявся за ручку, як у спину йому полинуло, цього разу – без жодного натяку на сталь:

– І ви праві: кохання скидає з Олімпу значно ефективніше за всіх ворогів…

Коли двері зачинилися, Ілона вперлася руками в стіл і постояла так хвилю. Усе, що сталося, недаремне, усе, що не сталося, теж, певно, мало свою причину.

Навіщо вона його покликала? Що хотіла цьому юнакові розповісти? І чому не розповіла?

Десь у глибині серця вона знала відповіді, але давно не дозволяла собі заглядати туди…

Добре, що у її кабінеті, на відміну від решти приміщень, немає камер. Та поза його межами мала зважувати кожен крок і постійно стежити за виразом свого обличчя.

Ілона посміхнулася. Шеф такий досвідчений, а такий наївний.

Він справді думає, що від камер не можна сховатися…

Для когось почалися вихідні, а Олександр зранку вже був на своєму новенькому підприємстві з виробництва лікарських трав «Аронія».

Ходив, винюхував, придивлявся, мацав, гладив, ледве не цілував своє дітище.

Був щасливий і злий одночасно. Щасливий, бо нарешті. Коли мрії справджуються – не так, як у казках з чарівними паличками й усміхненими феями, а так, як у житті, де палка не раз і не двічі б’є тебе по голові, поки ти зрозумієш, скільки хоче той чи інший фей за черговий дозвіл чи за дорожезний апарат, без якого твоє виробництво зазнає краху.

А злий він бував так часто, що ніхто й не дивувався.

Цього разу його дратувало, що до відкриття на День фармацевта нічого не готово!

Хоча директор його дітища – якому він, до речі, вже одинадцять місяців як платить зарплату! – запевняє, що все під контролем