Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері і ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:
— Страшно.
Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:
— А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже й не двоє. Це добре, але щось-таки… не так… У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: час — і стоїть… Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку коня — для Сонця. А то щось страшно, — і розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.
— Я нічого не боюся, — сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, — але завтра треба принести жертву — велику справу починаємо, — додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вдалося, і він спересердя плюнув.
Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпиком — доволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні…
Диводан підморгнув місяцю — і сам цього злякався.
14Коні хрипіли. Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохи — і вдасться відірватися.
Попереду замаячили густі чагарники, зелені, досить густі й високі.
Диводан осадив коня:
— Нас навмисно женуть до цього байрака!
— Твоя правда, — відгукнулася Віланда, стишуючи біг, — але ми не можемо нічого зробити, вони сунуть півколом.
Дихала дівчина уривчасто, але зляканою зовсім не здавалася.
— Ти ж непоганий стрілець, Диводане?
— Атож, — він сприйняв ці слова як команду, витяг свій лук.
Віланда уважно оглянула цю звичайну для орачів зброю:
— З турячого рога?
Хлопець кивнув.
— Хто тобі його зробив?
— Я сам собі лучник.
— Навчи мене метати стріли.
— Добре. Я також хочу тебе щось попросити? Можна?
— Авжеж.
— Прекрасна Віландо, навчи мене запалювати багаття пальцями.
Вона величаво повернула голову:
— Ти хоч розумієш, чого просиш?
— Хочу добувати вогонь без кресала.
— Ні, ти просиш навчити тебе чаклувати!
— Зовсім ні, тільки вогонь добувати. Більшого мені не треба!
— Щоб цього навчитися, спочатку треба оволодіти багатьма магічними прийомами — уявляєш, скільки часу це забере!
— Влучно стріляти також враз не навчишся.
— Навряд чи ти витримаєш.
— Огнеслава ж змогла.
— Вона знала, заради чого це робить.
Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час утечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли й похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:
— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?
— Як ти здогадався?
— Тобі ж пугач наші імена сказав?
Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.
— Перед тим, як під'їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач — розумний птах, але… не настільки, щоб…
Тепер вони сміялися удвох.
Несподівано Віланда різко змовкла й застережливо підняла руку:
— Про це — пізніше.
— Ти щось відчуваєш?
— У чагарнику нас піджидають степовики. Їх небагато. Їдьмо вперед, може, впораємось.
До заростей наближались швидко, але сторожко.
Степовики вискочили із засідки з диким вереском — їх було не більше десятка, піших.
Перший одразу ж упав, збитий стрілою Диводана. Ще двоє затанцювали на місці, затуляючи обличчя долонями.
Швидкі руки, вкриті ластовинням, уже вихопили із сагайдака наступну стрілу й лаштували до тятиви, але кинуті з обох боків аркани міцно стисли плечі Диводана. За мить він уже борсався в густій траві, марно намагаючись звільнитися.
Віланда зіскочила з коня, різко змахнула обома руками й випрямила їх над головою, розчепіривши пальці. Кілька нападників заскиглили, мружачи очі, але кінців аркану не випустили. У руці чаклунки зблиснув маленький кинджал — вона щосили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.