Читати книгу - "Що не день, то субота"

Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.

— Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! — відрапортував він. — За першою партою!

— Гаразд, — сказав пан Злобер. — Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.

І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.

— Як тебе звати? — запитав він.

— Робінзон, — відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.

— Припинити сміх! — наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.

— А чому? — здивовано запитав Суботик.

— Бо тут не можна сміятися! — заявив старший учитель.

— Чому ж ні? — заперечив Суботик. — Ось дивись. — І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися — так на них уплинув сміх Суботика.

— Тихо! — загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені “ти”. У твоєму віці це вже давно треба знати!

— А як же мені до тебе звертатися? — здивовано запитав Суботик.

— Мені треба казати “ви”. Зрозумів?

— “Ви”? — Суботик не міг зійти з дива. — Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?

— Негідник! — вереснув пан Злобер. — Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!

— А хіба жінка — це щось погане? — спитав Суботик.

— Ні, звичайно, — погодився пан Злобер.

— Чого ж ти лаєшся? — запитав Суботик.

— Ви! — гримнув пан Злобер.

— Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?

— Ви! — знову вереснув пан Злобер. — Мені Треба казати “ви”, ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!

— Ніякої жінки в мене немає, — сказав Суботик. — Я не одружений. Я ще занадто молодий...

— Годі! — урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. — Але ж ти не тільки Робінзон, — сказав він, трохи заспокоївшись. — Це ім’я. А як прізвище?

— Пляшкер! — гордо відповів Суботик.

— А чому на тобі такий кумедний костюм?

— Бо всі інші костюми на мені деруться!

— Деруться? — перепитав старший учитель пан Злобер. — Як же це вони “деруться”?

— А ось як! — відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. — Зрозумів тепер, як?

— Геть! — спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. — Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!

— Ото було б добре! — зрадів Суботик. — Я люблю різки! Це ж смакота!

— Геть! — вигукнув пан Злобер ще голосніше. — Щоб твоєї й ноги тут не було!

— Як хочеш! — сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: — Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!

Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:

— Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...

І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.

— У цьому класі надто гамірно, — сказав Суботик. — Піду пошукаю собі якийсь інший клас!

Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.

— О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! — сказав Суботик.

Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.

— Ти ба, яка маленька вчителька! — вражено вигукнув Суботик.

Діти засміялися.

— Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, — пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. — А ти хто такий?

— Я новачок. Мене звати Робінзон, — відрекомендувався Суботик.

— Тоді знайди собі місце й сідай, — сказала дівчинка. — Тільки