Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

— Я не знаю, — відповів Живчик жалісним голосом. Не пам’ятаю, — він обхопив Професорову руку своєю і міцно її стис. — Професоре, ви повинні допомогти мені знайти мою команду. Як їхній капітан я дав слово ніколи, ні за яких обставин їх не покидати. Якщо лишається бодай іскорка надії, що хтось із них живий, я зобов’язаний дотримати обіцянки.

— Але ж бо, Живчику, — заперечив Професор. — Навіть якщо…

— І можливо, — провадив Живчик, перебиваючи Професора, — цілком можливо, що команда допомогла б мені оживити свої спогади. — Він одступив від Професора і зазирнув йому в вічі. — Бо хто знає, що саме могло вивітритися з моєї голови отам, у відкритому небі. Може, щось цінне? Для вас, Професоре. Для Санктафракса.

Професор збентежено кивнув головою. Живчик мав рацію. Загнавшись у такі далі відкритого неба, він пережив щось таке, чого ще ніхто до нього не переживав; зробив щось таке, про що самому сивобородому вченому лишалося тільки мріяти — побував у самісінькій кухні погоди! Що більшого, Живчик лишився живий і повернувся, аби повідати про свої пригоди. Щоправда, зараз його розум за сімома замками, та якби поталанило їх відімкнути…

— Чудово, — погодився Професор. — Я бачу, ти при розумі. Рушай на пошуки своєї зниклої команди, Живчику, з моїм благословенням. — Він видобув зі згорток своєї мантії шкіряного капшука, туго натоптаного золотими монетами, і вклав Живчикові у долоню. — На дорогу, — пояснив він. — Тільки не сміти ними. А зараз ходімо до мого кабінету, я покажу тобі мапу, складену ще тої ночі, коли ти впав на землю. Вона показує приблизне розташування інших падучих зірок — якщо я не помилився в розрахунках. Кілька з них упали неподалік, десь у Нижньому місті. Деякі полинули далі, в Темноліс, нехай допоможе їм Небо. А ще одну — останню— занесло так далеко, що мені не пощастило навіть приблизно визначити місце її падіння.

— Покажіть мені мапу, Професоре! — розхвилювався Живчик. Він обернувся до свого учня. — Ми подамося на пошуки моєї команди, Кулькапе. Щоб знову бути разом… — його осяяв якийсь здогад. — Може, вони навіть розкажуть мені про батька…

— Живчику, — в голосі вченого мужа забриніла криця. — Ходімо рихтуватися до цих ловів зірок, якщо вже ти повинен вибиратися на них. А я бачу, що таки повинен. Тільки, заради Неба, полиш цього хлопця, поки він живий і неушкоджений, тут, у Санктафраксі, де йому й належить бути.

— Перепрошую, Професоре, — Кулькап ступив крок уперед, узяв Живчика за руку і глянув ученому просто в вічі. — Але я теж дав обіцянку.

— Кулькапе, — стиха озвався Живчик, — незабаром кошик буде тут. — Хлопець відірвав

погляд від старого берестяного сувою, що його він якраз вивчав. — Подумати лишень! — усміхнувся Живчик. — Ми ось-ось подамося на важкі, коли б не сказати, марні пошуки, а ти сидиш устромивши носа в сувій.

— Перепрошую, Живчику, — вибачився Кулькап, — але саме від цього сувою мені аж дух забиває.

— Ти аж гинеш, так тобі хочеться розповісти мені про це, — усміхнувся Живчик. — Ну що ж, шквар!

— Це «Міф про Верхоріччя», проф…. я хотів сказати, Живчику, — схвильовано почав Кулькап.

— Що, ота стара байка? — скривився Живчик. — Спелда, моя матір — певніше, лісова трольчиха, яка виховувала мене, як рідного сина, розповідала її мені, коли я був ще дрібнятком! — На вустах його заграла усмішка, а погляд затуманився. — «Колись, давним-давно в оксамитово-чорній пітьмі спалахнула іскорка…» — промурмотів Живчик. — О, як билося моє серце, коли вона промовляла ті слова! Із тьми-тьменної історій, що вона розповідала, «Міф про Верхоріччя» мені завжди найбільше лягав на душу.

— «Іскорка промайнула в небі. І задихав вітер. І заплакав дощ…» — прочитав Кулькап.

Живчик кивнув головою.

— «І всміхнулося сонце. І почалася найперша з усіх хвилин», — вели вони далі в один голос.

— Таж ви знаєте її напам’ять! — вразився Кулькап.

— «Міф про Верхоріччя» розповідають по всіх закутках Світокраю, — пояснив Живчик. — Я чув його під землею від мегер-печерниць, чув на борту «Бурелова» — розказують його по-різному, але суть одна й та сама. Те, що ти щойно прочитав, — класичний варіант.

— Прочитане наповнює речі змістом, — зауважив Кулькап.

Живчик смикнув за кінці своєї нашийної хустини.

— Подеколи і в давніх оповідках криється зерно істини, — поважно вирік він.

— Отже, ви думаєте, — ухопився за ниточку Кулькап, — що десь там криється місце, звідки все почалося?

— Себто, що «Матір Бур влучила у найвищу гору отої голої, засіяної скелями землі, й заронила в неї життя»? — спитав Живчик. — А чом би й ні? Я бачив повно всіляких див аж он там — у Темнолісі, у Присмерковому лісі… — він замовк.

— Що сталося, Живчику, — стурбовано запитав Кулькап.

Живчик дивився в небесну пустку, що сягала аж ген за Світокрай.

— Там щось є, — прошепотіли його вуста. — Я певен цього. Щось таке, чого я не здумаю, — його голос зазвучав твердіше. — Щось таке, що я мушу здумати.

— Живчику, — Кулькап показав очима на щось у товариша за спиною, — кошикотяг прибув.

Живчик і Кулькап без слова вмостилися в кошику. Кулькапові трохи нудило. Дрібногоблін-кошикотяг відчепив линву, узявся за корбу, і вони стали поволеньки спускатися з плавучого міста вниз.

— Якої тільки погоди не випадало цими днями, — зронив дрібногоблін і глянув скоса на пасажирів. — Та я певен, що ви обидва і без мене це знаєте.

То була очевидна спроба щось вивідати. Як і всі мешканці Нижнього міста, дрібногоблін відчайдушно шукав якогось пояснення для погодних сюрпризів, на які