Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

Коли кошик спустився нижче, Живчик і Кулькап поскидали і поховали свої мантії, щоб не впадати городянам у вічі. Що нижче вони спускалися, то відчутніші ставали запахи Нижнього міста. Знайомі різкі запахи. Дух смажених бобів, кави з соснової живиці, пригорілого тілдерового жиру, а також млосно-солодкавий ароматпарфумів, яких не шкодували, щоб заглушити сморід застояних нечистот. І галас. Торохтіння коліс із залізного дерева по бруківці, сміх і жарти, нескінченна метушня гарячкової діяльності.

Дрібногоблін пришвартував кошика у ремісницькому кварталі — безладному нагромадженні залізяних крамниць, шкіряних майстерень та гут.

Ступивши на землю, Живчик показав на покручений завулок ліворуч від себе.

— Сюди Кулькапе. Діяти треба методично, тож для початку обійдімо всі таверни східної частини Нижнього міста.

— Але я зовсім не хочу пити, — спантеличився Кулькап.

— Я теж, Кулькапе. Спрага мучить інших — купців, работоргівців, діляків та повітроплавців. А коли вони п’ють, Кулькапе, вони плещуть язиками. А коли вони плещуть язиками, ми наставлятимемо вуха. І може (я кажу тільки, може), щось та й почуємо. Тримайся мене, — напучував його Живчик, — і нехай твої очі дивляться, а вуха слухають.

— Що-що, а слухати я вмію, — усміхнувся Кулькап, і вдвох із Живчиком вони розчинилися в натовпі.

Невдовзі Кулькап утратив лік заїздам, тавернам та всіляким гадючникам, у яких їм довелося побувати: «Прудконогий Тілдер», «Іржавий якір», «Гачок» — одна назва змінювала іншу. І все ж на кінець першого дня їм так нічого й не вдалося почути! Утомлений, з важкими, мов олив’яними, ногами, Кулькап слідом за Живчиком вийшов із «Рудодуба». Давно вже запала ніч, на вулиці світилися лойові ліхтарі. Кулькап обвів краєвид затуманеним поглядом.

— Куди б нам… — він широко позіхнув, — податися ще?

— На сьогодні вже годі, — усміхнувся Живчик. — треба десь спинитися на ніч, а завтра продовжимо пошуки.

— Ви хочете перебути ніч тут, у Нижньому місті? — непевно роззирнувся Кулькап.

— Ми почали пошуки моєї зниклої команди, Кулькапе, — нагадав йому Живчик. — І негоже бігти назад у Санктафракс щоразу, як ми змокнемо, змерзнемо чи натомимося, еге ж?

— Ні, — ледь засмучено похитав головою Кулькап, — гадаю, негоже.

Вони спинились на нічліг у темній горішній кімнатинці «Рудодуба». Вона була скромна, зате зручна. Попід стінами лежали два солом’яники, у куті виднівся великий глек із питною водою, і вони негайно промочили свої горлянки і змили з себе запах застояного диму.

— Добраніч, Кулькапе, — нап’яв на себе ковдру Живчик.

— Шукайте свого коріння, капітане, — прошепотів чийсь голос.

— Що ти сказав, Кулькапе? — стрепенувся Живчик. Та йому ніхто вже не відповів. Кулькап провалився у глибокий сон без сновидінь.

Проспавши до пізнього ранку, Живчик і Кулькап ситно поснідали і знову рушили на пошуки. Вони все шукали й шукали. За три дні пошуків (які тривали від полудня до опівночі) хлопці обнишпорили всі східні квартали Нижнього міста, спиняючись на нічліг у тій забігайлівці, кінцевому пункті їхнього денного маршруту, в якій їх заставав опівнічний бій дзиґарів. Четвертого дня вони стояли перед таверною під назвою «Нічліжка під сон-деревом» в особливо небезпечному кварталі Нижнього міста — у бон-доках.

— У тебе і в сон-дерева одне коріння, — промовив тихий, свистючий голос у Живчика над вухом.

Хлопець обернувся до Кулькапа.

— Що ти знаєш про сон-дерево?

— Я? — здивувався той. — Нічогісінько, Живчику.

Живчик нахмурився.

— Ну що ж, — промовив він, — чому б не пошукати й тут?

Кулькап зиркнув на вивіску, де було зображене сон-дерево із грубезним ґудзуватим стовбуром і схожими на віяла верхніми вітами. Художник навіть намалював підвішений до гілляки кокон помагай-біди.

— Ну ж бо, веселіше! — підохотив Живчик, ступаючи наперед. — Ми…

БАХ!

Велика довга лава торохнула у вікно праворуч від дверей і вилетіла надвір. Живчик і Кулькап попригиналися і саме вчасно: за мить важке барильце, мов пущене із катапульти, прохурчало над їхніми головами і вибило шкло у дверях, мало не засипавши їх скалками. Відтак на землю хряпнув глек, розхлюпавши те, що в ньому було.

— Чи ж я тебе, Пістряче, не попереджував, що це може погано скінчитися, — почувся зсередини скажений репет.

— Авжеж! — грізно озвався другий голос. — Корита можуть зазнати ушкоджень. Барильця можуть виявитись потовченими! — кожна фраза супроводжувалася тріском трощеного дерева.

— А писки помальованими, — просичав хтось третій. — Сподіваюсь, ти здогадуєшся, куди я гну.

— Так, так, — озвався четвертий голос — тихий і тривожний.

Живчик і Кулькап випросталися і витріщили очі на понівечені двері. Перед наляканим власником забігайлівки, хирляком із наїжаченим чубом та рябою шкірою, стояло троє молотоголових гоблінів. Шинкар тремтів усім тілом.

— Часи не з легких, — виправдовувався він. — Виторг падає. Я про… просто не маю грошей.

Живчик перезирнувся з Кулькапом, його очі палали обуренням.

— Терпіти не можу, коли дужчі сікаються до слабших, — зізнався він.

Кулькап узяв його за плесно.

— Їх забагато, — прошепотів хлопець. — Ще чого доброго…

Але Живчик рішуче випручав руку.

— Виходить, і тебе я мав лишити на поталу отому цибатому хмароглядові?

Кулькап спаленів із сорому.

— Гаразд, Кулькапе. Лишайся тут, якщо хочеш. А я зайду, — він випростався і різко розчахнув понівечені двері.

Рипнули завіси. Молотоголовці обернулися на звук.

— Вечір добрий, — спокійно привітався Живчик. — Добрий вечір, Пістряче. Кухоль найкращого вина марки «Заболонь», коли твоя ласка. — Він роззирнувся, і на вустах його заграв усміх: Кулькап таки увійшов