Читати книгу - "Землянка"

Пліснява, моховиння, брудні патьоки на стінах. А на долівці — солом’яна потерть, зотліла ватянка. «Мокра, хоч викручуй… Отут він і спав».

Пучок бляклого світла вихопив сірий предмет, покритий, здавалось, іскристою памороззю. Автомат. Німецький. «І не думав, що в нього зброя… А це що таке?» На кілочку висіла дерев’яна, одполірована шабля. Наче дишлом ударило Вовку під серце. «Хочеш, Вовчику, я тобі й шаблю зроблю… Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. На картинці бачив…»

— Мишо! Мишечко!! — уткнувся Вовка головою в коліна, заціпенів, як і тоді, під час землетрусу. — Чим же я тобі віддячив?!

«Ну все. Треба кінчать. Зараз, — він гарячково зняв автомат. — Понесуть мене селом понад білими вишеньками, понесуть у зелений степ і покладуть поруч Мишка. А там і мати його, і Сенько… Над могилою стоятиме ненька, Олесь стоятиме, люди, і тихо скажуть вони: був такий хлопець — нема. Пішов за другом…»

Приклад ковзнув по долівці, уперся в стіну. Холодний обріз ствола торкнувся Вовчиного лоба. Холодна рішучість зсудомила пальці. Курок із готовністю наближався до смертельної риски. Життя відлічувало останні секунди. Раз (пауза), два (пауза), три — гггах!.. Вовка упав на спину. Нудотний спокій. Чорний затишок. «Ну, добре, — кволо пульсувала думка. — Бабусі нема. Галинки нема. Батько не озиваються. І я застрелюсь. А як матері жити?.. Посічене, згорьоване обличчя. Руки — немов дубова кора. В пелені — два тугих клубочка. І третього їй шукати? І сидіти ночами самій-самісінькій, стліваючи сумом? „Хіба це син? — скажуть люди. — Хіба є в нього жалість до неньки?“»

З відчайдушною злістю Вовка шарпнув затвор (патронів не було в магазині), брязнув автоматом об землю: «Згорів би ти навіки!» І вирвавшись із баговиння, в яке сам себе штовхав, городами подався додому. Він біг з одним бажанням: швидше пірнути під материне крильце, знов відчути себе маленьким і беззахисним, виплакатись, як бувало колись у дитинстві.

Вовка перескочив траншею, за якою починалась їхня садиба, і раптом згадав: забув прихопити шаблю. «Гаразд. Хай висить собі на кілочку. Ходитиму до Мишка в гості й дивитимусь. Як гнатиму кози мимо — і до нього. Щоранку. Завжди. Що б там не було». Ця думка не втішила, та все ж приглушила полинну гіркоту. І Вовка спокійніше попрямував до хати. Але, як-то кажуть, одна біда йде — другу веде. Тільки хлопець поткнувся до своєї землянки — нова несподіванка. Повно жінок у дворі. Зайшли води свіженької попити? Ні, щось не схоже на те. Збилися вкупу. Топчуться коло дверей, над кимось схиляються. І стривожений гомін: «Покладіть її… Легше… Рушничок дайте…»

Вовка рвонувся в гущу, несамовито гріб руками й ногами, випинав шию; спітнілі, гарячі тіла не пускали його, хтось грубо шарпнув назад: «Куди? Не дитяче діло!»

— Хто там? Хто? Мама?! — скрикнув хлопець, безпорадно тиснучись у живе склубочене груддя. — Убило її?.. Не мовчіть же, люди!

— То Ольга… Ольга-переселенка… Сонцем ударило.

— Зо мною копала. Я і кажу: не хапайся, Ольго, спочинь. А воно ж завзяте — наперед, наперед вискакує.

— Ото ж, вергала-копала, поки не впала.

— Звідки ж та сила? За одною водою жила. Коняка, і та ноги відкине.

Вовка прихилився до стіни. Його самого наче громом прибило. Роїлося, гуло під чубом, розпирало груди. Як уві сні, миготіли й зникали видіння. Червоне, в густих краплях обличчя матері. Вона бризкає з рота водою. Носилки на землі. З держаків. Жмут чорного волосся. Оголені плечі. Синя змертвіла маска. Зціплені зуби.

— Боже, кінчається, — сплеск материнського болю. — Кисляку давайте!

Хтось прогупотів поза двором. Ольгу заносять у землянку, голова покрита чорним, руки звисають, як витріпане коноплиння. «Одійшла… дихає…» — передають знизу, і люди розходяться.

Вночі Вовку трясе лихоманка, він раз у раз прокидається. Відчуває, що лежить не в своїй постелі — коротко й твердо. На плиті постелила мати. В литки йому пече, а спину морозить, аж кістки ламає. І вже на ньому гора всякого лахміття.

Вовка повертається набік.

В хатинці жовтий присмерк. Тихе шарудіння.

На полу — каганець. Відро з водою. Дівоче платтячко жужмом. Дві пари взуття — чуні й туфлики.

І на лежаку двоє. Мати й Ольга.

Мати змочує рушник, обкладає дівчину, як немовля пелюшками. І сумовито воркує: «Лежи, лежи, дочечко… Душу ти мені перевернула. Не пущу я тебе в степ, не пущу, хоч би там земля запала. Самі якось упораємось. Ми, баби, сухожилі, нас горе мололо, під жорнами терло, у ступі товкло, а ми цілі й живі. Голодні — світ годуємо. Голі — мир зодягаємо. Ми, баби, до всього звичні. А ти як пелюсточка. Хіба твої руки до лопати? Ними калину рвати. Хіба твої ноги до ріллі? Ними у шовках ходити. Не пущу тебе, дочко, у степ. Ото будеш поштаркою — і годі. Посилки на фронт відправиш та, може, кому письмечко там… А принесеш мені цидулку від Андрія — весь вік тобі уклонятимусь… Спи, донечко, видужуй».

Під ранок Вовка почув: легенько хлипаючи, немов скупане дитя, Ольга стиха шепотіла: «Які у вас теплі руки, мамо… Житом пахнуть… Спасибі, мамо, добре мені».

Вовці здалось, що то лебедіє Галинка, його сестра. Він усміхнувся і усміхаючись міцно заснув.

Діти є діти. Їхня печаль — як та роса: звечора впала, вранці пропала.

Лише позавчора Вовка Троян присудив собі: «Треба кінчати», — а сьогодні був на сьомому небі. І не тільки себе, все своє Криничувате звеселив бідовий хлопчак…

«Де він занапастився? — Олесь нетерпляче вдивлявся в сірий захмарений степ, в каламуть туманного обрію. — Ну,