Читати книгу - "Землянка"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Віктор Семенович Близнюк
- 340
- 0
- 28.04.22
1944 рік. Степове село, звідки тільки-но вибили німців. Та це й не село — купка землянок. І попелища на місці хат. Але від смерті, від журби й сліз люди поступово повертаються до життя: треба піднімати з руїн село, вирощувати хліб, допомагати фронтові. Жінки з лопатами виходять копати степ. Пастушок Вовка йде на полігон, де стоїть військова частина, і ось бойовий танк оре плугом забур’янене поле. Піднімаються стіни першої хати — то школа, хоч тісна, але школа. Починається життя, сповнене драматизму і трудової героїки.
Про мужність матерів та дітей у цей нелегкий час і йдеться в гостросюжетній повісті В. Близнеця.
Художник І. Ф. МАНЕЦЬ
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ЗЕМЛЯНКА
Повість
Та не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся,
Ой як вийду за ворота,
Од вітру валюся.
Осідлаю кониченька,
Коня вороного,
Нехай несе в чисте поле
Мене, молодого.
В чистім полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє.
Українська народна пісня 1Ненадійний друг у степу — березневий вітрець-низовик: прилащиться, обів’є тебе голубиними крилами, прямо в душу хлюпне теплом; та тільки відкриєш обійми — хоп! — так і накриє студеними бризками. І землі не дуже довіряйся: зверху неначе й тепла, аж горне до себе, а станеш босою ногою — увіп’ється голками в підошву.
* * *Вовка сидить на кураїні. Торішнього кураю у рівчак нагнало, як овець у кошару. Вибрав собі Вовка найкудлатішу, довго м’яв-переминав її — чом не підстилка вийшла? Штани в хлопця з німецької плащ-палатки, цупкі штани — не доберуться колючки до тіла. На голові потерта шапчина, теж трофейна; мабуть, її кулями прошило, бо вата пучками повилазила. Нічого, тепла шапка; хіба що трохи завелика для хлопця — з-під неї Вовка, як з-під грибка, на світ позирає. І піджачок у Вовки путящий: мати з солдатського кітеля викроїла. Так що можна сидіти в степу. Тільки от ніяк Вовка не вмостить свої ноги — хоч відрубай! Вже пробував натягувати холоші аж на п’яти — все одно піддуває. Вже й руками розтирав зморшкуваті, як печені буряки, задубілі ноги — не одпускають зашпори. Нарешті придумав: здер з голови шапку і шурх ногами, як у гніздечко. О, зовсім інший фасон!
— Михо! — гукнув звеселілий Вовка. — Ти знаєш, Михо, що воно за тварюка: з бородою, а не дід, з рогами, а не віл?
Мишко Циганчук (Вовка зве його Миха, не інакше) лежить на бруствері свіжого окопу. Він ув одній сорочечці, якійсь безбарвній, пожухлій та подертій, в коротких штанцях, підв’язаних мотузком. Лежить Мишко горілиць на сирій землі, задерши коліна, світить голими литками. Мабуть, куняє.
— Ее-е, не знаєш, Михо!
Вовці кортить побалакати. З ранку до вечора стирчиш у степу — онімієш. Або геть оглухнеш, як оцей Мишко. Хоч гаркай, хоч стріляй — не чує. Та у Вовки свербить язик, сонце припікає в спину, ногам у кубельці тепло, чого б не погомоніти?
— Слухай, Михо! З рогами, а не віл, з дійками, а не корова… Ну?.. От нестепний: то ж наша худоба! Розумієш — кози. Кози й козенята. Глянь, як вихвицують!..
Може й озвався б Мишко, та він уже місяць живе в полоні оглушливого безгоміння. Щось безконечно дзвенить у голові, і нестерпний монотонний дзвін забиває всі навколишні звуки. Люди для нього тепер не балакають, а безмовно ворушать губами. І ручаї безшумно струмують по рівчаках; і птиці, як уві сні, тінню проносяться над головою. Наче одібрало світові мову. Останній раз, коли вони з братом Семеном нишпорили по окопах і Сенько смикнув блискучий провідок, — струснулась раптом земля, щось різонуло Мишка по барабанних перетинках, і запала тиша. Це була гнітюча виснажлива тиша, бо в голові шуміло й гуло без перепину, від того дрімотливо никло все тіло, хилило до сну.
І зараз Мишко, в’яло розкинувши руки, лежав на бруствері окопу. Затуманені очі байдуже дивилися в небо. Високе й холодне, воно висло над степом, як велетенський дзвін, і здавалося, хлопець прислухається до рокотання бронзи. Вам, бам, бам — било і било у його скроні.
— Глянь, глянь, Михо, як вони вихвицують! — не заспокоювався Вовка.
Ноги у Вовки зігрілися — потилиця защеміла від холоду. Аби дві шапки — красота! А так, ходулі мої, не ремствуйте, ждіть своєї черги…
Вовка натягнув шапку на вуха, визирнув з-під грибка. Біля окопу, де куняв Мишко, гралося двоє козенят. Білі-біленькі, як анголята, вони не бігали, а пурхали над самим краєм окопу, на льоту буцались безрогими лобами, забіякувато штовхали одне одного в яму. Ач, бісеня, ще впаде! Козеня посунулося за піском, вже повисло майже над обривом і раптом, ловко відштовхнувшись, перевернулося в повітрі, мелькнуло копитцями і — скок! — перемахнуло через яму.
— Герой! — аж самому Вовці закортіло пострибати разом із козенятами. Та цур йому — холодно.
За окопом, серед кущів сухої лободи, спочивало після паші Володьчине стадо — десяток різношерстих кіз. Старі й худющі, вони сонно, без усякого смаку ремигали. Зараз, під час весняного линяння, кози були обскубані, обдерті, лишаюваті; шерсть лізла з них, як із дохлого кота.
Вовка Троян окинув поглядом своє сухоребре стадо: а де ж попеляста деркачівська пройда? Знов кудись подалась, клята худобина?
Деркачівська Чирва одна завдавала більше мороки, ніж усі інші разом. Вона й на козу не схожа, а більше на відьму. Роги не вгору стирчать, як у нормальної кози, а вбік закручені, наче повивертало їх. Живіт голий, як бубон, тільки на спині де-не-де висить довге і немов попелом присипане клоччя. А вже норов у скотини — не дай боже! Тільки одвернувся — нишком, як вовкулака, посунулась кудись та бур’янами, бур’янами в Тернову балку або до річки. І чого вона гурту не держиться? Точно такий характер і в Яшки Деркача. Дома ніколи не сидить, цілими днями у степу блукає. Правду кажуть: яка хата, такий тин…
Де ж її шукати, відьму?
Ех, і не хочеться вставати з нагрітого кубла, та треба. Зашурхотів німецький брезент, настовбурчились холоші, морозцем обхопило занімілі стегна й спину. Повернувся Вовка за вітром. На схід, до самої станції Долинська, кілометрів на тридцять-сорок розкинувся рівний, як долоня, степ. Коли добра погода, можна й станцію побачити, ну якщо не вокзал,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Землянка», після закриття браузера.