Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

— Працювати не хочеш, а жерти хочеш. Вставай, за тебе гнути горба ніхто не буде, — і ще раз копнув Алимова. Охоронець, почувши розмову, підійшов ближче: хтозна, що вони тут затівають.

Алимов знову взявся за лопату, злість кипіла у ньому і ладна була вийти назовні, але він розумів, що з дебелим Сіренком йому не впоратися і тому проковтнув пілюлю. Але Андрій не вгавав — робити дрібні капості Алимову йому навіть подобалося: це скидалося на своєрідну помсту Алимову за сите його життя, за те, що є в нього хтось на волі, хто передачі ладнає, за те, що строк у нього коротший, за те, що життя доводиться починати Сіренкові не з молодих утіх, а з твердого колонійського ліжка. Андрієві здавалося, саме в Алимові тепер сконцентрувалося все його лихо, саме він повинен розплачуватися за Андрієву гірку долю, і чим гірше сьогодні, завтра, завжди буде Алимову, тим краще почуватиметься Сіренко.

Він ніби ненавмисне наступав Алимову чоботом на ноги, аж той мало не сичав од болю, запорошував старому очі землею, коли той нахилявся. Нерви старого напружилися, мов жили биків, які везуть важку хуру нагору. Щонайменша образа могла викликати напад люті, але Андрій наче й не зважав на це. Та коли черговий раз Андрій сіпнув Алимова за чобіт, як той саме добувався з траншеї, він не витримав і вільною ногою, що застигла на рівні Сіренкового обличчя, штурхонув його з усієї сили. Андрій заточився, але не впав, витер рукавом заюшений ніс, глипнув на Алимова, сплюнув і почав повільно вибиратися з канави.

Алимов тільки тепер зрозумів: розплати не минути, зараз цей злодюга порішить його. Нін швидко схопився на ноги, але не побіг іуди, де працювали інші зеки: знав, що ніхто все одно його не боронитиме, кликати охоронця теж не було рації. Або зараз же покласти край знущанням, або…

Він не міг додумати все до кінця, бо просто на нього сунула величезна Сіренкова постать. Йшов він голіруч, ступаючи широко, міцно, увесь його вигляд передрікав жорстокий мордобій.

І раптом Алимов усвідомив, що в руках у нього лопата з міцним держаком і гострим лезом, що вона може стати надійною зброєю… Удар вийшов плазом, та Сіренко все одно аж заскавчав од болю. Цей зойк скидався на завивання пораненого вовка, який, однак, продовжує гнатися за здобиччю, і хто б тепер не перепиняв його шлях, стане жертвою його люті. Сіренко зім'яв Алимова і кинув його на землю, наміряючись з усієї сили вдарити ногою по голові, але той з чіпкістю кішки вхопив Андрія одразу за обидві ноги, і Сіренко, втративши рівновагу, впав. Коли підхопився, то побачив Алимова, що чимдуж хекав до котлована. Двома стрибками Сіренко наздогнав його, і вони знову зчепилися за якийсь крок од прямовисної стіни.

Тільки тепер їхню бійку зауважив контролер, котрий стояв на дні котлована. Він щосили заволав:

— Стій! Назад! — хоча вже ніхто нікуди не біг, а лише двоє тіл вовтузилися, стусали й били одне одного на порепаній од літнього сонця землі.

Контролер щодуху кинувся нагору. Він біг швидко, але поки дістався до того місця, де щойно були Сіренко і Алимов, два тіла, скручені в клубок, вже скотилися по пологому краю до ями і полетіли вниз. Вони не одразу впали на бетон, а, сунучись по землі, зачепилися за бетонний виступ стіни, і лише потім почувся глухий удар.

Коли контролер збіг униз, навколо двох скорчених закривавлених тіл вже зібралися всі, хто працював того дня на сховищі. Він розштовхував руками і плечима невеличкий натовп і кричав:

— Р-розійдись!

Усі поволі розступалися, та хтось з гурту все ж таки докинув:

— Не шебурши, начальник. Спішити нікуди — приїхали…

Волін покрутив картку в руках. Радник посольства Швеції запрошував пана Воліна на коктейль. Павло Степанович вже не перший рік перебував на дипломатичній службі, а тому бездумно ставитися до таких запрошень не міг. У дипломатії, як встиг він зрозуміти, ніхто ніде ніколи не робив жодного кроку просто так. Досвід підказував, що великі справи робляться іноді не за столом переговорів, а між третім і четвертим келихом шампанського чи чаркою віскі, рому або перно — в залежності від того, де і ким влаштовано прийом.

Чесно кажучи, він любив демократичні коктейлі на відміну од церемонних сніданків чи обідів. Бо то — данина господаря гостеві, виголошення тостів, котрі часто нікого ні до чого не зобов'язують. Інша справа — коктейль. Тут для професійного дипломата величезний простір для діяльності.

… Пан радник посольства Швеції запрошує на коктейль від 17-ї до 19-ї години. З якої нагоди? Це тільки жест у відповідь на те, що не так давно саме радник був прийнятий у посольстві СРСР, і Волін приділив йому чимало уваги? Чи, може, до посольства нарешті призначили нового першого секретаря, відсутністю якого бідкався Ландстрем, і цей коктейль влаштовують, аби познайомити новоприбулого з дипломатичним корпусом у Хельсінкі?

Цікаво, хто буде на коктейлі? Очевидно, цей німець з ФРН, Кауль. Буде австрієць Порш: знов через півгодини після початку прийому поскаржиться на головний біль і зникне десь в апартаментах посольства. Буде Ружичка. Адже останній прийом був саме в чехословацькому посольстві, і Ландстрем був на ньому. Тепер він не зможе не запросити Юрека.

Волін зняв трубку і набрав номер свого колеги з Чехословаччини.

— Добридень, Юреку, — привітався Волін і почув у відповідь:

— Добрий день, Павле Степановичу!

Волін якось звик, що по імені та по батькові називали його тільки свої, у радянському посольстві, всі ж інші — паном Воліним або просто Павлом, Паулем чи Полом. І тільки Юрек Ружичка звав Павлом Степановичем, твердячи, що кожну людину треба називати так, як вона до того звикла, і що, власне, тільки у них, росіян, є така чудова форма звертання: не надто офіційна — на прізвище і