Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

422
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:
так, Арсене, — задумливо мовив слідчий прокуратури. — Поки отримаємо висновки експертів, треба дізнатися про Шеляга і тих, хто до нього тут жив. А я підтягну сьогодні деякі справи, щоб завтра цілком приступити до цієї. Радий, що знову працюватиму з тобою.

— Я теж, Глібе.


16.

Насамперед я опитав сусідів покійного Шеляга. Згадували його як мовчуна і відлюдька: ні разу не забив «козла» і не баландрасив за столиком у куцому дворі під шовковицею. Можливо, рання смерть дружини спричинилася до самітництва. Після роботи він завжди майстрував — ніколи не відмовлявся полагодити замок чи кран, випиляти ключ, справити електропраску або розетку. Від Шеляга не чули лайки і не бачили його п'яним.

На жаль, старих пожильців не залишилось, а молодші не знали, коли Шеляг поселився у домі. Найдавнішій сусід пам'ятав, що вже застав його в 1955 році, а в наступному Павло поховав дружину й відтоді жив із сином. Не одружувався вдруге, хоч чоловік із себе непоганий, і молодиць не водив, не помічали. На похороні був син, інженер якогось уральського підприємства, і багато товаришів із суднобудівного заводу. Опісля син роздав майно сусідам, собі взяв тільки сімейні фотокартки, батькові ордени і слюсарний інструмент.

Після розмови з сусідами вийшов на вулицю. Хотів їхати на завод, коли побачив на протилежному боці, навпроти будинку Шеляга, старого чоловіка. Він сидів на стільці біля дверей квартири. Теж сусід. А чому б?..

Чоловікові років за шістдесят, маслакуватий, довгоголовий, із сивим рідким волоссям, зачесаним на лисину зморшкувате обличчя засмагле, як і великі, мов граблі, руки. Він кришив скибочку хліба. Крихти падали долу і навколо дядька стрибали горобці, - видзьобували поживу. Його кістляві ноги лежали поверх кімнатних капців, і старий ворушив скоцюрбленими пальцями, мружився від задоволення, гріючись на весняному сонці.

Горобці пурхнули раніше, ніж я спинився. Чоловік звів голову й невдоволено зміряв мене бляклими очима. На привітання лише кивнув. Я зам'явся, не знаючи з чого розпочати розмову. Та за хвилину дядько сам повів її.

— Чого це до хати покійного Павла приїздило стільки машин? — запитав.

— Начальство із жеку, — ухильно відповів я, завваживши, що у нього гострий зір і добра пам'ять, якщо помітив мене серед гурту і впізнав. — Дивилися на ремонт. А ви знали Павла?

— Трохи. Іноді й по кухлеві пива перехиляли. — І на його тонкі губи виблукала мрійлива посмішка. — Е-хе-хе, були часи… — кинув подалі від себе крихти.

— А хто до нього жив у тій квартирі? — вдаючи байдужого, поцікавився.

— Хто? — чоловік поворухав пальцями ніг, пошкріб тім'я. — А Петро «Перший».

Мені спочатку здалося — він насміхається чи жартує, проте сидів серйозний, втупивши погляд у будинок Шеляга.

— Який Петро «Перший»? — перепитав я й додав: — Цар-батюшка?

— Еге, цар — перший фотограф у місті, — уточнив старий. — От і прозвали Петра — «Перший».

— Інтересно, — щиро вихопилось у мене. — А його прізвище?

— Хе, чого захотів… — чоловік осудливо покрутив головою. — Минуло ж дай боже років. Працював Петро у фотографії коло кінотеатру «Промінь». Це пам'ятаю. А потім кудись подівся. Я вернувся через десять років після вербовки, а його вже нема, і сусіда помінялись.

Я пильніше придивився до дядька і під засмагою на обличчі й руках розгледів сині цятки, наче краплини впрасованого пороху від близького вибуху. Очевидно, воював, зробив я висновок, проймаючись вдячністю до дядька за потрібну інформацію.

— Тодосе, з ким це ти язика полощеш? — долинув з відчинених дверей сварливий жіночий голос.

— О, запрацював мій відбійний молоток, — насмішкувато зауважив старий. — Зараз видасть на-гора сім мішків вовни…

Неоціниму послугу зробив мені колишній шахтар: уже намітився слід, який вів до фотографа. Тепер вирішальне значення мали два факти: в якому році поселився слюсар і скільки часу пролежали останки під підлогою. Останнє точно визначать експерти. Тоді відразу стане ясно, кого підозрювати — чи Шеляга, чи фотографа Петра.

І все-таки я пішов на завод. У відділі кадрів мене направили в одинадцятий цех. Робітники добре знали Шеляга. Виявилось, що Павло Артамонович був раціоналізатором, передовиком виробництва, обирався в цехком профспілки. Мені навіть розшукали велику фотокартку з нього (красувався колись на Дошці пошани). В білій сорочці, при краватці, із зачіскою «їжачок» — спокійно і трохи похмуро, як усі мовчуни, дивився з портрета ветеран праці. Єдине, чого ніхто не пам'ятав, — його переселення з барака на вулицю Шолом-Алейхема. Казали, десь у 1949–1950 роках.

Непевність не позбавила надії, що встановлю рік переїзду Шеляга на нове місце проживання. І можливо, мені допоможуть фотографи з майстерні біля кінотеатру «Промінь». А раптом досі у ній працював наступник Петра?! До речі, фотографи не забувають своїх колег. А Петро «Перший» як я зрозумів, був постаттю помітною серед них.

Одначе перед тим, як сісти в тролейбус, ніби потягло до телефонної будки подзвонити Топчію й запитати, чи приходив м'ясник Заваров допомогти створити фоторобота на третього підозрюваного.

— Анатолію, це Загайгора, — сказав я у трубку.

— Куди ти подівся, Арсене?! — збуджено вигукнув Топчій. — У мене надзвичайні новини! Негайно приїдь!

Мені аж забракло повітря. Невже зізнався Шалапуха і виказав спільників? Хто ж вони? Мабуть, готувалися їх затримати, а я тут…


17.

До тролейбуса вскочив на ходу. Ох, як повільно він рухався! Зупинки, світлофори…

Швидким кроком (а хотілося зірватися на біг) дістався нашого відділу. Долаючи по три сходинки, піднявся на третій поверх. Ось і кабінет Топчія. Перевів подих і рвучко відчинив двері. Анатолій підвів голову, і на його блідому обличчі заграла задоволена посмішка.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав од порога.

— Сідай, сідай, Арсене, — радісно запросив слідчий. — Відхекайся трохи.

Я опустився на стілець. Топчій таємниче шелестів паперами, загадково поглядаючи на мене крізь окуляри.

1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"