Читати книгу - "Гіркий сміх"

Ульгольм майже все знав і все розумів. А проте одного разу він попросив у Ренна пояснення. Почалося з того, що він сказав:

— Дивишся на ці неподобства, і мимоволі хочеться втекти на природу. Я б залюбки вибрався в гори, якби всю Лапландію не споганили лопарі. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?

— Моя дружина саамка, — сказав Ренн.

Ульгольм глянув на нього із змішаним почуттям відрази й зацікавлення. Потім сказав:

— Це дуже цікаво. А чи правда, що лопарки ніколи не миються?

— Ні, неправда, — втомлено сказав Ренн. — Але так думаєш не тільки ти.

Ульгольм говорив майже безперестанку і кожне речення закінчував словами: «Ти ж розумієш, що я маю на думці, га»?

А Ренн розумів тільки дві речі.

По-перше, те, що почув у головному слідчому відділі, коли він сам цілком невинно запитав:

— До речі, хто чергує в лікарні?

Кольберг байдуже заглянув у свої нотатки й відповів:

— Якийсь Ульгольм.

Єдиний, кому це прізвище щось казало, був Гунвальд Ларсон, бо він одразу вигукнув:

— Що? Хто?

— Ульгольм, — мовив Кольберг.

— Це неподобство! Треба послати туди ще когось, хто б міг нічого не проґавити. Людину, що має в голові хоч якийсь глузд.

Отже, Ренн виявився людиною, що має в голові хоч якийсь глузд. Він знов невинно запитав:

— Я повинен його змінити?

— Змінити? Ні, це неможливо. Ульгольм вважатиме, що його скривдили. Напише сотню різних скарг в управління. Зателефонує міністрові.

А коли Ренн уже виходив, Гунвальд Ларсон ще наостанці порадив йому:

— Ейнаре!

— Що?

— Не дай тільки йому сказати жодного слова свідкові, хіба як уже побачиш, що той помер.

По-друге, що він якось повинен замкнути Ульгольмові рота.

Врешті він знайшов навіть теоретичне розв'язання цієї задачі. А практично воно мало такий вигляд. Одну свою довгу декларацію Ульгольм закінчив словами:

— Само собою зрозуміло, що як приватна особа і як член партії центру, як громадянин вільної демократичної держави я не роблю ніякісінької різниці між людьми, скажімо, через їхній колір шкіри чи світогляд. Але сам подумай, що було б, якби в поліцію поналазили євреї і комуністи. Ти розумієш, що я маю на думці, га?

На це Ренн скромно кашлянув, затуливши рота рукою, і сказав:

— Звичайно. Але я, бач, сам такий крайній соціаліст, що мене можна вважати…

— Комуністом!?

— Так. Саме так.

Ульгольм відразу насупився, замовк і відійшов до вікна. Він стояв там годин зо дві, сумно дивлячись на лихий, зрадливий навколишній світ.

Шверіна оперували тричі: вийняли обидві кулі, але жоден лікар з тієї групи, яка робила операції, не мав великої надії на успіх. На несміливі Реннові запитання всі вони тільки здвигали плечима.

Проте чверть години тому один з хірургів зайшов до ізолятора і сказав:

— Якщо він взагалі має опритомніти, то опритомніє зараз. Протягом цих півгодини.

— А він видужає?

Лікар довго дивився на Ренна, потім сказав:

— Навряд. Він, щоправда, фізично витривалий, і загальний його стан цілком задовільний.

Ренн приголомшено дивився на хворого і міркував, який же в нього мав би бути вигляд, щоб лікарі визнали його стан гіршим чи зовсім поганим.

Він склав собі двоє чітких запитань, які задля певності навіть записав у записник. Перше: «Хто стріляв?» І друге: «Який він був на вигляд?»

Ренн зробив ще й інші приготування, а саме: поставив на стілець портативний магнітофон, ввімкнув мікрофон і перевісив його через спинку стільця. Ульгольм не брав участі в тих приготуваннях, він обмежився тим, що час від часу критично поглядав на Ренпа від вікна.

Годинник показував двадцять шість хвилин на третю, коли медсестра раптом нахилилася над пораненим і швидким, нетерплячим порухом покликала до себе обох поліцейських, а другою рукою натиснула на дзвоник.

Ренн швидко схопив мікрофон.

— Думаю, що він опритомнює, — сказала медсестра.

Обличчя пораненого ніби якось почало мінятися. Повіки і ніздрі затремтіли.

— Так. Спробуйте, — мовила медсестра.

Ренн простяг мікрофон і запитав:

— Хто стріляв?

Ніякої реакції. Ренн почекав кілька секунд і повторив запитання:

— Хто стріляв?

Губи хворого ворухнулися, і він щось сказав. Ренн перечекав дві секунди і знов запитав:

— Який він був на вигляд?

Потерпілий відповів і цього разу, вже трохи виразніше.

До кімнати зайшов лікар.

Ренн уже розтулив рота, щоб повторити друге запитання, коли чоловік на ліжку повернув голову в лівий бік. Нижня щелепа в нього опала, і з рота потік кривавий слиз.

Ренн глянув на лікаря, і той поважно кивнув йому, складаючи інструменти.

Підійшов Ульгольм і сердито сказав Реннові:

— Ти що, справді не можеш більше нічого добути з нього? — Тоді голосно звернувся до хворого: — Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора поліції Ульгольм…

— Він помер, — тихо мовив Ренн.

Ульгольм витріщив на нього очі й кинув тільки одне слово:

— Партач.

Ренн вимкнув мікрофон і поніс магнітофон до вікна. Там він обережно перемотав стрічку вказівним пальцем правої руки і натиснув на кнопку відтворення запису.

«— Хто стріляв?

— Днркс.

— Який він був на вигляд?

— Яколсон».

— Ну й що я з цього матиму? — мовив сам до себе Ренн.

Ульгольм