Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Я мав би свого агента і зовні, в бурхливому й гуркітливому світі, і її, Карін, у прохолодних, високих залах музею.

Тільки цього й бракувало, думав я, видираючись слизьким крутосхилом у напрямі Стурторгет. Перед будівлею біржі каталися на ковзанах хлопчаки, на будівельному майданчику, за яскраво-оранжевим парканом, відпочивав перед майбутньою роботою жовтий компресор. Цього тільки бракувало. Ходиш і снуєш плани, як використати інших людей, зробити їх своїми шпигунами, інформаторами. Яким же треба бути циніком! Але ж я не збирався нікого примушувати! Зрештою, всі мають бути однаково зацікавлені в розгадці цієї історії.

Прийшовши додому, я прийняв теплу ванну. Кинув у воду жменю середземноморської солі й занурився в літепло. З кімнати долинав концерт Моцарта, а на край ванни я поставив срібний свічник із стеариновою, свічкою, яка горіла м'яким полум'ям. І відключився. Дрімав, слухав і був далеко від Нюрнберзької броварні, від Скіпки, від Еріка XIV і від Національного музею.

Задзеленчав телефон. Страшенно до речі! Можна днями чекати дзвінка, і все марно, та досить лише залізти у ванну чи зайнятися іншим важливим ділом, як негайно дзвонить телефон.

Проте ви помилитесь, якщо подумаєте, що того вечора я притьмом вискочив із своєї чудової ванни. Аж ніяк. Я неквапно обмотав купальним рушником стегна і, лишаючи на паркеті мокрі сліди, якомога повільніше пішов у кімнату, а знявши трубку, відповів, мабуть, не так приязно, як годилося б, тому що голос на тому кінці дроту прозвучав злякано.

— Здається, я невчасно… Може, подзвонити трохи згодом?..

— Ні, ні, що ви, — збрехав я. — А з ким я говорю?

— Ох, пробачте. Це Карін. Карін Стенман. Я хотіла тільки…

— Ну, ну?..

— Я тільки хотіла запитати, чи можна з вами зустрітися? Я думала про цю крадіжку і знаю, що вона цікавить вас. А йти в поліцію чомусь не хочеться… Тоді ще більше все заплутається, та й не про все можна там сказати, правда ж?..

— Це залежить від…

— Я хочу сказати: коли щось підозрюєш, то, звичайно, слід би розповісти про це поліції, а не вам…

— Підозрювати, власне кажучи, нікого не можна. А надто коли немає певності. Можуть звинуватити в наклепі, — сказав я.

— Мене?

— Та ні, я пожартував, — поквапився я її заспокоїти. Тут треба купити залізо, поки гаряче. — Вам я завжди радий.

— Сьогодні ввечері, гаразд? Я затрималась на роботі і могла б заскочити до вас по дорозі додому десь через півгодини. Годиться?..

Поверх голубої у білу смужку сорочки я натягнув темно-синій пуловер з вовни лами. Краватку вдягати не став, щоб здаватися молодшим, комір сорочки лишив розстебнутий. Власне, тепер просився на шию золотий ланцюжок з акулячим або лев'ячим зубом, але це було б уже занадто. І я всміхнувся подумки, виливаючи на долоню «Ніна Річчі» та змочуючи щоки й лоба. Розумна кицька Клео пирхнула на цей запах, коли я нахилився по свої чорні штиблети, які стояли під ліжком.

— Прийде дама, Клео, — сказав я. — Молода вродлива дама, і хазяїн повинен пахнути, як джентльмен. Треба надати собі трохи шарму.

Проте Клео не спокусилась. Ще раз пирхнувши, вона залізла під високу шафу в стилі барокко, яка стояла у великій кімнаті.

Тільки-но я розпалив вогонь у грубці й поставив срібну тацю з віскі й содовою, як пролунав дзвінок у двері — і з'явилась вона. Із снігом на чорній хутряній шапочці, із снігом на чорному довгому волоссі. Здавалося, що вона вертається зі своєї першої шкільної вечірки. Така тендітна. Така молоденька й беззахисна.

— Проходьте у тепло. Я щойно розпалив у грубці. Що, знову сніг?

Вона кивнула, зняла шубку, провела гребінцем по волоссі й сіла в крісло біля кахляної грубки.

— Ні, дякую, — похитала вона головою й усміхнулася, коли я хотів налити якогось питва. — Але сигарету — залюбки. Якщо є.

Потім деякий час вона сиділа мовчки. Дивилась у вогонь. Язички полум'я мерехтіли в її очах. Білий димок від сигарети струмів угору. На вулиці білими пластівцями падав сніг, падав біля самого вікна, і всі звуки здавалися м'якими, приглушеними. Ми сиділи, наче від’єднані від усього світу, захищені від його шуму й зла. Принаймні в ту мить мене охопило само таке відчуття.

— Вибачте, якщо я вам завадила, зіпсувала ваш мирний, затишний вечір, — тихо сказала вона і подивилась на мене. — Але є одна річ, про яку я багато думала і мушу поговорити з вами.

— Ви завжди бажана гостя. І зовсім мені не завадили. Стовбичу тут зі своєю кицькою та книжками, отож хоч ви мене розважите.

Вона усміхнулась. Невловною, чарівною усмішкою.

— Це стосується крадіжки. З музею. Я так багато передумала за останні дні. Як, зрештою, і всі ми. Тут по лише корона з державою і решта речей. Але й те, що ми… що вплутаний хтось із нас. Адже вони, поліцейські, все ще допитують наших. Не можуть відчепитися. Здається, вони певні, що хтось у музеї причетний до крадіжки. Таке жахливе відчуття, що серед нас є злодій, який украв експонати з виставки.

Вона замовкла. Погляд її знову був прикутий до вогню.

— Зрозумійте мене правильно, Юхане. Тут справа не тільки в крадіжці. Головне, що ми працюємо в одному колективі, працюємо для музею, і хтось із нас може все зіпсувати, зруйнувати це чудесне почуття.

«Яке почуття?» — подумав я, згадуючи сповнені ненависті слова Бенгта Хеллера, згадав і те, що казала Грета. Але я не перебивав, мовчав і слухав.

— Тільки не зрозумійте мене хибно. Я не захищаю злодіїв, проте мені здається, ще гірше, коли хтось із нас…

— Я розумію. Але чому