Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Очі Блінова заблищали і одразу погасли. «Що це знову придумав Курт Мейєр? Чи не пастка часом? Чи знає він, що хлопчик племінник Микити Борзова?»

— Дякую, пане Мейєр, — гаряче сказав бургомістр. — Безперечно, мені потрібно зміцнювати тут свій авторитет… Я вам щиро вдячний… Ну, а куди їх діти?

— Думаю, що вони самі знайдуть місце, куди піти.

В цю мить задзвонив телефон. Блінов підняв трубку, відповів, і, поки він слухав те, що йому говорили, Мейєр спостерігав, як мінялося обличчя бургомістра: воно набрало якогось хворобливого виразу. Нарешті Блінов повільно, наче роздумуючи, поклав трубку.

— Вони втекли, — відповів він на мовчазне запитання Мейєра.

— Втекли! — з люттю вигукнув Мейєр. — Слухайте, пане Блінов, що у вас за порядки! Хто відповідає за поліцію: я чи ви?

Схопивши із стільця кашкета і навіть не глянувши на пляшку коньяку, він швидко вийшов, грюкнувши дверима.

Тільки-но замовкли його кроки, Блінов підняв трубку внутрішнього телефону.

— Борзов, негайно до мене! — гукнув він.

Старий підвал міцного столітнього будинку здавався начальнику поліції найбільш надійним місцем для арештованих. І справді, досі ще нікому не щастило звідти втекти.

Товсті, оббиті залізом двері, маленьке віконце — дорослий в нього не пролізе. А дитина?.. Та хто міг би про це подумати?

Коли поліцай вивів Юренєва на допит, діди переглянулися і з полегшенням зітхнули.

— Хоч би ти не вернувся, волоцюго! — сказав рябий і сплюнув на підлогу.

Миколка образився за Михайла:

— Навіщо ви так? Що він вам зробив?..

— Ти ще дурненький, Миколко! Підростеш, тоді розумітимеш.

Майя підтримала Миколку:

— А чим же Михайло поганий, дідуню? Він веселий.

— Авжеж, надто навіть веселий, — обізвався другий дід, з розтріпаною рудою бородою; звали його Степаном Лукичем. — Від такої веселості люди кривавими сльозами плачуть.

Діди похмуро замовкли. За деякими ознаками вони зрозуміли, що Михайла навмисне підсадили до них поліцаї. Надто він спокійний, — багато спав, і не було в нього тривожного чекання. Навіть коли його викликали, він схопився з нар з таким виглядом, наче давно цього чекав. Поганий актор! Зіграти не міг як слід. Вони одразу побачили, що це за людина. І за ці дні він нічого від них не дізнався. А вся історія з його втечею, про яку розповів Миколка, не справила на дідів ніякого враження. Якщо він чесна людина, то треба ж бути просто ослом, щоб лізти в сарай помічника бургомістра! Довіритися такому — однаково, що піти і донести на самого себе.

Сидячи поруч з Майєю, Миколка розгублено думав про те, як усе складно в житті. Раніше все здавалося йому зовсім простим. Він грався у дворі з дітьми, а коли підріс, почав ходити до школи. Біля пам'ятника Леніну його прийняли в піонери. Він пам'ятає цей весняний день. Побачивши сина з червоним галстуком, батько весело підвів руку: «Миколко, будь напоготові!» — «Завжди напоготові!» — відповів Миколка. Тато працював, він учився, а мама теж працювала, але де б Миколка не був — на дитячому майданчику, в саду, на березі озера, — він часто чув її голос, що звучав з гучномовця: голос був спокійний, трохи незнайомий. Миколка пишався тим, що його мама виступає по радіо і її ім'я знає все місто. Те, що в нього є батько і мати, здавалося йому таким же сталим, як будинок, в якому він жив, як школа, в якій учився, як вулиця, де йому знайомий був кожен хлопчисько. Майбутнє життя уявлялося йому дуже виразно. Він виросте і стане кіномеханіком, а ще краще — машиністом паровоза. Далеко-далеко йдуть рейки, а по них мчить поїзд! І на паровозі, поруч з татом, — він, Миколка! Миготять стовпи, будки обхідників, повільно повертаються вдалині поля, білий дим клаптями чіпляється за кущі, що ростуть на схилах насипу… А паровоз мчить і мчить, набираючи швидкість!..

Так, ще недавно про Миколку піклувалася мати, вона оберігала його від небезпек і прикростей. А тепер він потрапив у вируючий потік. Чи зуміє вибратися з нього?.. Люди виявлялися зовсім не такими, якими він їх собі вважав, вони мінялися на очах. Миколка не любив дядька Микиту, але не знав, що він зрадник. Він боявся фотографа з базарної площі, а старий виявився добрим і навіть хотів його врятувати. Михайло потерпів від гітлерівців, а ці двоє дідів чомусь йому недовіряють.

Задумавшись, Миколка дивився у маленьке віконце. Крізь нього виднілася низька сіра хмара. Ось повільно пройшов вартовий. Тепер це вже не чорні черевики на товстій підошві, а ялові поношені чоботи.

В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.

Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…

Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.

Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.

— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.

Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.

— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.

— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, —