Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно… «З того часу, — розповідав Зелений, — і почалася постійна війна з большовиками. Вони висилали полк за полком, але ми їх всіх розбивали. Часто захоплювали вінтовки, кулемети та інше бойове знаряддя. За тиждень я мав уже 2 полки гарно озброєних: перший полк в складі 1500 з 20 кулеметами та другий полк — 700 душ з 15 кулеметами. Скоро також дістали ми в бою і чотири гармати з 25 набоями» [53, с. 219].

Москва не могла змиритися, що Зелений воскрес і продовжує бити її полки. Для придушення трипільців вона посилала все нові й нові частини. «Біть хахлов» йшли 16-й і 25-й стрілецький полки, саперна рота, Київський резервний комуністичний і 15-й прикордонний полки, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й Інтернаціональний кавалерійський дивізіон, відділ 12-го прикордонного полку, Казанські піхотні курси, загони Толоконнікова і Я. Кіселя, що прибули з Росії, загони жидівських комсомольців із Києва, китайський інтернаціональний загін Ко Гуа, латиські каральні відділи, інтернаціональний полк угорського жида Рудольфа Фекете. Цей виродок видав наказ, що «за сокрытие бандитов» знищуватиме села. І нищив! [31, с. 251].

«Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине крайне будоражило население, разжигая шовинизм, — визнавав В. Антонов-Овсєєнко. — К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете» [8, с. 263].

Загальне керівництво здійснював київський губкомісар П. Павлов. Криваві бої розгорілися на території всієї «Трипільської республіки». Палали хати, церкви, школи. Московсько-жидівське військо нищило всіх, хто потрапляв на очі. Розбійники пам'ятали слова міністра війни червоної Росії Лейби Троцького, який послав їх сюди: «Человеческая жизнь в оккупированных странах абсолютно ничего не стоит… устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычной жестокости» [36].

Інший кат-левіт, Ісаак Ізраїльович Шварц, голова Київської ЧК, закликав за кожного вбитого комуніста знищувати 100 заручників. «Ці заклики завжди перевиконувались — тисячі понівечених тіл і спалені села залишали після себе каральні червоні загони», — писав дослідник В. Савченко [54, с. 55]. «Московсько-жидівська комуна» впивалась жертовною кров'ю.

2 липня московське злодійське військо знову посунуло на Трипільський фронт. Як кажуть: «Москаль з бісом порадились та й на лихо понадились».

З Києва виступили 1-й Шулявський робітничий загін, Інтернаціональний загін і 2-й Київський караульний полк, до складу якого увійшло близько сотні київських жидків-комсомольців «з червивими задами» (так про них казали люди). Разом півтори тисячі бандитів. А ще три панцерних пароплави із тридюймовими гарматами.

Зелений довідався про каральну експедицію вчасно — його розвідники справно виконували свою роботу. Отаман постановив не наражати Трипілля на артилерійський обстріл — і так он уже скільки хат згоріло. Залишивши звідунів, повстанці відступили до Старих Безрадичів.

Вранці 3 липня Дніпровська флотилія обстріляла Трипілля з гармат, хоч містечко опору не чинило. Після цього гвардія антихриста колонами сторожко вповзла у Трипілля. На вулицях — ні душі. Ніхто не вийшов із хлібом-сіллю. Та завойовники на це і не розраховували. Прагнучи зруйнувати, як вони казали, «бандітскоє ґнєздо», червоні анахтеми почали підпалювати ненависні їм стріхи…

Хто тільки не палив Трипілля за його майже тисячолітню історію! Вперше це зробили половці — 28 травня 1093 року. У грудні 1135 р. скоїли злочин Ольговичі, що перемогли Мономаховичів. Наступного року сюди зі смолоскипами ще раз навідались половці. 1207 року після трьох тижнів облоги і битви Треполь завоював суздальський князь Всеволод, учинивши наругу над містом. У червні 1223 р. Трипільщиною вогненним смерчем пронеслись татаро-монголи. У серпні 1240 р. Треполь здобув хан Батий, грізний онук грізного Чингісхана. 1482 року Трипільщину спустошив хан Менглі-Гірей. Через чотири роки кримські татари повторили свій «подвиг».

На початку XVII ст. не раз палили Трипільщину татари. 1605–1607 року вони, здається, й не поверталися до Криму — так їм тут сподобалося. Набіги повторювалися і в 1612, 1615, 1617, 1618, 1626, 1628, 1639 роках. Потім прийшла черга московських воєвод, що «сожглі» Трипілля в 1658 і 1659 роках. Восени 1672 р. тут лютували поляки. За півтора року розправу над Трипіллям учинив московський воєвода Ромодановський. А 1675 року на Трипільщину із трьома тисячами військових людей «завітав» Георгій Гуляницький. Прийшов він сюди, як твердив полковник Флоріан Новацький, «для отобранія Украины». Відібрати Україну прагнула Москва і 1919 року…

3 липня московські розбійники знову взялися за звичне діло. Запаливши хати повстанців та закривши у льохах їхніх рідних, почали кривавий бенкет. А що ви хотіли — москаль не свій брат, не помилує. Те саме можна сказати і про «косих» китайців та червоне жидівське сміття.

До пізнього вечора «радімиє» святкували перемогу: пили реквізовану самогонку, жерли відібрані харчі, «пєлі рєволюционниє пєсні», насправді дурнуваті кацапські. Коли вражі люди вже надумали спочити від пекельної роботи, повернулися зеленівці…

Московські «історики» змалювали подію так: «Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье» [29, с. 33, 34]. То був не бій, радше масакра — того духмяного липневого вечора наші хлопці посікли на капусту близько двох сотень московських шкуродерів.

Не дрімала на Дівич-горі й зеленівська гарматка. Якийсь добрий чоловік першим же пострілом з неї вцілив у ворожий пароплав. Той не барився і одразу почав тонути. З нього у воду горохом посипала матросня.

Хотіли врятуватися у Дніпрі і палії. Вони намагались переплисти протоку і дістатися острова Лужок. Та того вечора, здавалось, і Дніпро був на боці трипільців. Ніби й трохи